Сценарій позакласного заходу: Українські остарбайтери: повернення історичної правди. - Тиждень історії - Предметні тижні - Каталог статей - Учительська світлиця
Головна » Статті » Предметні тижні » Тиждень історії

Сценарій позакласного заходу: Українські остарбайтери: повернення історичної правди.

Українські остарбайтери: повернення історичної правди.

Сценарій позакласного заходу

Хід заходу

Захід починається бесідою вчителя з учнями за питаннями:

1) Коли для українців починається Друга світова війна?

2) Чому війна отримала назву Великої Вітчизняної?

3) Які наслідки мала війна для українців?

4) Розкажіть про план «бліцкригу»?

5) Розкажіть про оборону рідного міста?

6) Що ви можете розказати про партизанський рух в Україні? (на прикладах рідних міст)

Доповнюючи та узагальнюючи відповіді учнів, вчитель акцентує увагу учнів на тому, що в планах Гітлера українцям відводилася особлива роль — «колоніального народу» — й тому з перших часів окупації України щодо них починають застосовувати гітлерівську «теорію колонізації Сходу», а також інші директиви, які сприяли її втіленню в життя.

1. «Теорія колонізації Сходу». Система «трудових таборів»

Під час Другої світової війни мільйони радянських громадян були вивезені на роботу в Німеччину або в окуповані нею країни. Теорія «Колонізації Сходу» наголошувала, що для унікальної німецької раси немає життєвого простору ніде, крім Росії й України, що «…територія України — найбагатша й найкорисніша в Європі й здатна поставляти все те, що необхідно Рейху для досягнення світового панування: господарчі та промислові матеріали. А жити на українській землі повинні були люди тільки арійської крові».

Основу «Плану ОСТ» складала не ідея германізації України, тобто не вимушений перехід до німецької мови, культури, законів та способу життя, а часткове знищення слов’янства, зведення його до певного мінімуму покірних слуг «хазяйського класу арійців». За цим планом 65 % населення України треба було «переселити або в Сибір, або ще будь-куди». Спеціальна «Інструкція щодо відносин з українським населенням» радила: «На прохання українців варто відповідати, що ураховуючи те, що Україна врятована ціною німецької крові, Німеччина залишає за собою право вирішувати долі окремих регіонів, виходячи з вимог загального політичного положення», власне, самі ж українці — це «пасивні люди», «не здатні до держуправління, які можуть тільки руйнувати. Тому, якщо українець не здатний керувати, цю функцію ми повинні взяти на себе».

Гітлер: «Було б краще, щоб сильна українська жінка працювала біля домни в Німеччині, ніж здобувала освіту в Україні».

Еріх Кох — рейхскомісар України — писав:

«Якщо дійсно були переломні моменти в цій війні, то це були бої за Умань, Київ, Одесу, які передали в руки Німеччини багату Україну з її найважливішими базами харчування й виробничими матеріалами... наші військові проливали свою кров за те, щоб існуючі тут багатства поставити на службу фронту й батьківщині».

Плани Гітлера передбачали розподіл Радянського Союзу на ряд трудових таборів.

Вони поділялися на:

• «дулаги» — прохідні, збірні табори;

• «шталаги» — основні табори.

• «офлаги» — офіцерські табори й концентраційні табори.

Всі вони являли собою відкриті території з деякими спорудами, оточені колючим дротом, які й охороняли німецькі вартові.

Режим також був різним і багато в чому залежав від різновиду табору. В «дулагах» режим був жорстоким, а харчування недостатнє. Гітлерівське командування свідомо тижнями залишало людей без їжі або видавало незначні порції гнилого хліба й гнилої картоплі. У «шталагах» режим був чіткішим, а харчування більш якісним, надавалася медична допомога.

Взагалі німецька влада ніколи не приховувала свого зневажливого ставлення до остарбайтерів. Головне командування Німеччини видало наказ, в якому зазначалося, що для харчування східних робітників варто виділяти мінімум продовольства й що постачання їжею... полонених є непотрібною гуманністю».

Командир тилових військ армії групи Б (територія Східної України) доповідав своїм керівникам:

«Під час транспортування мобілізованих здійснювалася конфіскація всіх продовольчих виробів нібито як речей спекулятивної торгівлі. Нормою стали недостатнє медичне обслуговування, погане харчування, погана вода. Представники Червоного Хреста відмовляються давати «російським свиням» харчування».

Звіт 509 комендатури в Знаменці:

«Поїзд із завербованими стояв цілу добу, людям не давали ні їжі, ні води. Всі спроби родичів передати їжу й одяг зупинялися дорожньою поліцією, що охороняла ешелон».

Розташування трудових таборів також мало значення для режиму й харчування. Ті табори, які перебували переважно на території Румунії, Австрії, Німеччини відрізнялися кращим харчуванням й менш жорстким режимом, ніж віддалені. Так, наприклад, на Нюрнберзькому процесі наводився такий раціон харчування полонених в «трудових таборах»: вранці — 0,5 л борошняної бовтанки, в обід — 1 л рідкої бруквяної юшки, увечері — 0,5 л борошняної бовтанки й 200 гр. хліба. У багатьох таборах, створених на окупованих територіях України, раціон був зовсім іншим: на 20 чоловік трудового загону видавали на день одну хлібну цеглину вагою близько кілограма, на обід — водяний навар з гороху — один кухоль. На сніданок — ерзац-кава, вечері не було взагалі.

На території Німеччини через затримки постачання нових «трудових загонів» раціон був іншим: зранку й вечері давали ерзац-каву без цукру, на обід кружку юшки. Хліба 50–100 гр. Хліба відпускали по 800 гр. на 6–8 чоловік щодня.

Основний принцип, яким керувалися німці:

«Експлуатувати остарбайтерів з найбільшою ефективністю та з мінімальними витратами».

В одному з таборів остарбайтерів наводилася статистика:

• на утримання одного працівника — 22,5 марки щомісячно,

• на утримання собак-охоронців — 20 марок щомісячно.

Ватажком з перетворення цієї політики в життя став один з видних керівників фашистської партії Роберт Лей, що говорив:

«Людина потрапляє до нас в обробку, його бере «Трудовий фронт» і не відпускає до самої могили, хоче вона цього чи ні. Я добре розумів, що будь-яка примусова праця згодом перетворювала людину на неповноцінну у фізичному відношенні або приводила її до смерті».

Геббельс вважав, що «убивати слов’ян необхідно непосильною працею».

Після провалу стратегії бліцкригу частину полонених в «трудових таборах» почали залучати до виробництва техніки й зброї, видобутку вугілля й корисних копалин. У спеціальній директиві № 02358/43 від 8.07.1943 за підписом Гіммлера вказувалося:

«Фюрер наказав 7 липня для проведення розширеної програми виробництва заліза і сталі неодмінно збільшити видобуток вугілля, а для того існує потреба в робочій силі з полонених «Трудового фронту». Для цього полонені чоловіки у віці від 16 до 55 років із новозахоплених областей Сходу треба переселити в табори «дулаги», а звідти — на роботи в Німеччину».

2. Хто такі «остарбайтери»? Заходи вербування населення

Споконвічно вермахт розраховував на добровільне вербування українського населення в Німеччину. Для цього організовували виставки, які розповідали українському народу, як добре в Німеччині. Але кількість добровольців не виправдала очікувань вермахту, за різними звітами видно, що вдалося завербувати приблизно від 25–35 % від потрібної кількості населення. Небажання українського населення виїжджати в Німеччину посилилося, а згодом стало домінувати, коли почали надходити перші відомості про реальне життя й роботу в Німеччині.

Із відділу пропаганди міністерства східних областей почала надходити така інформація: «Із розповідей остарбайтерів, які повернулися через хвороби додому, населення дізнається про реальний стан справ у Німеччині, про погане утримання і недоліки забезпечення».

Саме тому вже до 1942 р. Гітлером були видані директиви про насильницьку мобілізацію й реєстрацію українського населення.

«Для централізації керівництва над усіма трудовими ресурсами й підвищення ефективності їхнього використання була створена спеціальна установа «Імперське бюро з використання робочої сили».

На чолі бюро поставили фанатичного нациста Фріца Заукеля. Переконавшись, що він не зможе на добровільних засадах забезпечити необхідну кількість робітників, Заукель у травні 1942 р. видав розпорядження про насильницьку трудову мобілізацію в окупованих районах СРСР. Програмою передбачалася мобілізація людей і жіночої, і чоловічої статі у віці від 15 до 60 років. Розраховуючи на прибуток від остарбайтерів, статисти з відомства Заукеля підрахували, що тисяча їх дорівнюється роботі сотні німецьких солдатів. Крім Заукеля, програмою насильницької мобілізації українського населення займався Герінг, міністр східних окупованих областей Розенберг, керівник військової економіки Шпеєр, рейхсфюрер СС Гіммлер. У всіх була одна мета щодо «українців» — мобілізувати всіх до одного східних робітників, тобто не менш ніж 15 млн жінок і чоловіків.

Щоб виконати програму забезпечення німецької економіки дешевою робочою силою, нацисти взяли курс на вербування примусовими методами. Якщо в західноєвропейських країнах підписували контракти, які, втім, було мало чого варті, то зі «східними працівниками» не було навіть цього.

Фріц Заукель наголошував, що «особливу увагу привертає Україна й що робочу силу необхідно максимально вивезти саме з України».

На Нюрнберзькому процесі його назвали «найвищим і найбільш жорстоким работоргівцем із часів єгипетських фараонів». З’ясувалося, що під його керівництвом було відкрито 110 «бюро роботи», які вербували «східних робітників». На Нюрнберзькому процесі також було обнародуване розпорядження Гіммлера:

«Необхідно спалювати цілі села, а городяни повинні бути примусово передані в розпорядження відомств Заукеля».

Дехто з діячів організації Українських націоналістів також намагалися пропагувати вербування населення в західних областях України. Стаття в місцевій газеті «Голос Прикарпаття» від 21.02.1943 закликала: «Тепер у нас багато обов’язків. Одним із перших справ є від’їзд робочої сили до Німеччини. Знаємо, що війна відірвала й кинула на фронт багатьох людей.… На їхнє місце повинні прийти інші, тому що робота в сільському господарстві, на заводах і фабриках не може зупинятися».

Прихильники Бандери, за свідченнями німців, різко виступали проти роботи в Німеччині. Так, ватажок поліції безпеки в Україні писав:

«Як інформували з м. Рівне, прихильники Бандери ставляться різко негативно до того, щоб відсилати робочу силу до рейху. Вони категорично забороняють своїм членам відправлятися в Німеччину й вимагають підвищення активних виступів проти використання робочої сили в рейху».

Також, за свідченнями німецьких поліцейських безпеки, до пропаганди було втягнене духівництво: «Найбільш відчутну допомогу під час вербування працівників для відправки до Німеччини надавало духівництво. Єпископи відкрито виступали за цю ідею в пресі, і навіть в окремих селах духівники видавали листівки, психологічно акуратно написані для читання в церкві».

Заклик глави Української автокефальної православної церкви Полікарпа говорив:

«Кожен здатний до праці українець мусить з найбільшою радістю їхати до рейху й виконувати свій обов’язок щодо німецького народу».

Геббельс писав, що тотальну мобілізацію повинен відчути на собі в першу чергу російський народ: за його планами не менш 2 млн чоловік.

За планами Заукеля тільки в період з березня по червень 1943 р. повинні були вивезти 1 млн чоловік, при цьому передбачалося вивозити по 6 тис. чоловік щодня. У м. Кременчуці за одну ніч облави було схоплено й відправлено до Німеччини 450 чоловік віком від 14 до 30 років. Під час окупації Львова й Львівської області (тривала 3 роки) було винищено 500 тис. жителів і вивезено до Німеччини 20 % населення.

Про те, як відбувалися облави і як українці потрапляли в «Бюро роботи», також є свідчення очевидців.

Розповідь жителя м. Артемівськ Донецької області Корзуна Івана Никифоровича:

«Цехендорф і керована ним жандармерія й поліція протягом усього часу до серпня 1943 р. шляхом викликів під виглядом реєстрації, а також проведенням облав всіх затриманих під час облав і прибулих на реєстрацію примусово відправляли до Німеччини».

Сам начальник жандармерії Отто Цехендорф під час допиту 11 жовтня 1947 р. показував:

«Жандармерія і поліція під моїм керівництвом оточили з усіх боків місто Полтаву, і кожна квартира й будинок поліцією ретельно були обшукані з метою затримки здорових радянських громадян для вивезення до Німеччини. У той же час загонами поліції по селах району проводилися облави. У результаті облави в місті й районі були схоплені до 50 радянських дівчат, які під охороною поліції були доставлені в Сталіно для відправлення до Німеччини».

За свідченнями військовополоненого німця Карла Блейеля, що під час війни був водієм вантажної автомашини:

«У серпні 1943 ми просунулися через Рівне уздовж залізниці до міста Звягель. Тут довелось побачити, як людей, немов собак, прямо з вулиці виганяли й вантажили на автомашини й відвозили. Їх розміщували в сараї, де цілодобово тримали без їжі й питва. І так відбувалося в кожному місті України...».

Звіт 509 комендатури про вербування робочої сили на залізниці в Знаменці:

«Значна частина робітників не вийшла на роботу, щоб уникнути вивозу до рейху. Адміністрація стала заганяти їх насильно, без урахування віку й місця роботи; селян із сусідніх сіл завозили вантажівками. Можна було спостерігати, як вели зв’язаних українців, матерів відривали від дітей...»

Але й облави не приносили бажаної кількості «остарбайтерів», тому гітлерівське командування здійснило новий тактичний крок. У вересні 1943 р. було видано директиву німецького командування «Про відступ і евакуацію», в якій говорилося:

«В інтересах ведення війни, в інтересах населення жителі даного населеного пункту негайно евакуюються... Евакуація проходить під контролем німецьких окупаційних сил і місцевої поліції. Люди, які не підкоряються наказу й залишаються на місцях, а також, ті, хто після евакуації повертаються назад, розстрілюються на місці».

Незважаючи на скарги на брак «східних робітників», у більшості випадків цими людьми не дорожили навіть на окупованих територіях.

Еріх Кох — рейхскомісар України — був вражений жорстокістю вартових:

«У жахаючій кількості частішають випадки, коли вартові, охороняючи полонених робітників, просто пристрілюють їх з найнікчемнішого приводу».

У конкретних наказах було сказано про те, що в першу чергу працездатних біженців використали для окопних і вантажних робіт, а надалі — в економіці рейху.

На території Німеччини «східним робітникам» навіть платили гроші.

«Працювати доводилося в цеху, де робили отруйні речовини. Сльозилися очі, пекло руки, важко було дихати, спецівки не рятували від опіків, дерев’яні черевики — начебто кайдани — сковували ноги. Платили 2–3 марки на місяць, і цього вистачало тільки на пайку хліба». (За свідченням Марії Алузман)

За статистикою й з архівів видно, що на заводі німецький робітник одержував 3,5 марки в день, українець — 2,3 марки на місяць. На всі товари в Німеччині діяла карткова система, але остарбайтерам картки не давали.

Взагалі, багато хто в Німеччині підтримували ідею створення «таборів дешевої робочої сили». Так, промисловий магнат Крупп фон Болен стверджував:

«При правильній постановці справи рейх може за кілька місяців витиснути роботу десятка рабів, а вже потім покінчити з ними».

У цьому питанні Німеччина перевершила всі сподівання. Існували навіть ринки, де можна було купити остарбайтера: чоловік коштував за ціною старого пальто, жінка — за ціною туфель на дерев’яній підошві.

Де б не працювали остарбайтери, як би вони не намагалися вижити, умови життя й режим у приватних хазяїв й у «трудових таборах» у більшості випадків практично нічим не відрізнялися.

«...Був у таборі в містечку Кюстрин на Одері. Наступний пункт — Цейдуник, і з ранку до ночі найтяжча робота на цегельному заводі».

«...На хімічному заводі у Франкфурті-на-Майні — високий паркан, колючий дріт, сторожові башти, по 20–30 чоловік у кімнаті, опалення ніякого. Тримали всіх впроголодь, годували два рази в день супом із сухих овочів, зрідка давали по 200 грамів хліба. Працювали по 12–14 годин на добу. Підйом — о п’ятій ранку. Переклик, а потім під конвоєм на роботу. На грудях у кожного — знак «ОSТ». Американці часто бомбардувалили завод. З ладу виходив цех за цехом. «Остарбайтерів» використовували на розбиранні завалів, відновленні залізничних ліній, аеродромів. Часто й вони потрапляли під бомби».

«Під час повітряної тривоги росіян у бомбосховища не пускають, виганяють, як собак, — тільки й чуєш: ру, русявий — ап, ап... Ненька, пам’ятаю, говорили про Страшний суд — це він і є..»

«…Я спочатку працювала на будівництві, тягала камені, штовхала вагонетки з камінням, подавала будівельникам... Там була дуже страшна дисципліна, якщо це можна так називати, і напис: "Ви не живете для того, щоб працювати, а працюєте, щоб жити”».

«Спали в хліву, поруч зі свиньми, на ніч нас замикали, неділя не була вихідним. Я потрапила на ферму, коли годували свиней, ми потроху крали в них картоплю. Коли хазяїн побачив, він нічого більше не дав і сказав: "Все, що вам потрібно, дають по табору”. Але, коли ми збирали врожаї, іноді морквину сиру їли. А ті, хто потрапили на риття окопів, працювали по пояс у воді, відморожували руки, тож іноді їх привозили назад і відправляли прямо в крематорій».

Для східних робітників німецька влада вигадала клеймо — «ОСТ».

Цей знак вони мали носити на правій стороні грудей. Тих, хто не носив цього знака, жорстоко карали: били, штрафували, саджали до в’язниці.

Ті німці, що прагнули помститися за своїх родичів, загиблих на Сході, могли безкарно вбити будь-якого чоловіка або жінку зі знаком «ОСТ». Саму абревіатуру німці глумливо розшифровували як «бережіться слов’янського чорта».

3. «Остарбайтери» в деклараціях та конвенціях сучасного суспільства

За радянських часів «повернення» або «неповернення» остарбайтерів порівнюють з «другою хвилею еміграції». У жовтні 1944 р. за рішенням уряду СРСР була утворена комісія у справах репатріації, яку очолив генерал-полковник Ф. І. Голіков, колишній начальник розвідуправління Червоної Армії. Головне завдання цієї комісії було здійснити цілковиту репатріацію радянських громадян — військовополонених та цивільних осіб, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини або до інших країн, а також тих, хто вступив до німців добровільно; не допустити утворення нової еміграції. У подальшому представники комісії встановили, що на кінець війни за кордоном перебували майже 5 млн радянських громадян. Більшу частину складали цивільні особи, які знаходилися в Німеччині та інших країнах у статусі «іноземних працівників». Причому мешканці СРСР в кордонах на 17 вересня 1939 р. мали статус «східних працівників» («остарбайтер»), а «іноземні працівники» з Прибалтики, Правобережної Молдавії та Північної Буковини — інший. Остарбайтерів, а також тих людей, хто брав участь у зрадницьких військових формуваннях, нараховувалося приблизно 17 млн.

Із сучасного погляду на цей період ця трагедія уявляється жахливим порушенням такого елементарного права людини, як право жити там, де вона бажає, а не там, де її примушують жити. Однак не можна забути, що ці події відбувалися понад 60 років тому й сучасну шкалу уявлень про права людини було б не зовсім правильно застосовувати до того часу.

ІІІ. Закріплення нових знань учнів

Учитель. Сьогодні ми познайомилися з ще однією сторінкою Другої світової війни На жаль, вона мало вивчена й висвітлена сучасними істориками. Вам необхідно відповісти на декілька питань:

1) У чому полягала головна ідея створення системи «Трудових таборів»?

2) Які види «Трудових таборів» ви знаєте?

3) Коротко розкажіть про умови життя в «Трудових таборах».

4) Як називали робітників, які прибули із завойованих областей СРСР?

5) Чому «східних працівників» виділяли серед інших робітників?

Подається за: Кондрашова Ю. А. Українські остарбайтери: повернення історичної правди. Сценарій позакласного заходу \\ Історія та правознавство. — 2006. — 27 (91)

Категорія: Тиждень історії | Додав: uthitel (12.01.2014)
Переглядів: 820 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: