Урок 26
Тема. Туреччина. Палестинська проблема. Індія.
Мета: пояснити учням, яким було становище Туреччини та Індії на початку ХХ ст.; охарактеризувати процес
розпаду Османської імперії, виникнення Турецької республіки та її розвитку за Кемаля Ататюрка;
проаналізувати сутність палестинської проблеми; визначити особливості національно-визвольного
руху в Індії в міжвоєнний період; пояснити значення термінів і понять: «младотурки», «декларація
Бальфура», «пробудження Індії», «гандизм»; розвивати вміння учнів визначати причинно-на-слідкові зв’язки між подіями; сприяти вихованню учнів у дусі взаєморозуміння між народами.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: підручник, настінна карта «Країни Передньої та Південної Азії в 1900—1939 рр.», атлас, ілюстра-тивний і дидактичний матеріал.
Основні терміни та поняття: младотурки, «декларація Бальфура», «пробудження Індії», гандизм.
Основні дати: початок ХХ ст. — «Пробудження Індії»; 1908—1909 рр. — Младотурецька революція; 1917 р. —
прийняття «декларації Бальфура»; 1920—1922 рр. — кампанія ненасильницького опору британ-ським колонізаторам в Індії; 1923 р. — проголошення Турецької республіки.
Хід уроку
I. Організація навчальнОї діяльнОсті
Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.
II. Перевірка дОмашньОгОзавдання
;Запитання та завдання
1. Схарактеризуйте становище Японії на початку ХХ ст.
2. Які зміни відбувалися в Японії після завершення Першої світової
війни?
3. Чим було обумовлено і в чому виявлялося зростання впливу вій-ськових на розвиток Японії?
4. Як відбувалося становлення тоталітарного режиму в Японії?
5. Порівняйте тоталітарний режим у Японії і нацистський у Ні-меччині за планом: 1) прихід до влади; 2) ідеологічна основа;
3) економічна політика; 4) терор і переслідування за політични-ми мотивами; 5) зміни в державному управлінні; 6) формування
однопартійної системи; 7) зов нішня політика.
6. Схарактеризуйте причини, перебіг і результати Сіньхайської ре-волюції в Китаї 1911—1912 рр.
7. Як розгорталася національно-визвольна боротьба в Китаї у після-воєнний період?
8. Як вплинула на ситуацію в країні національна революція 1925—
1927 рр.?
9. Чим була спричинена і як відбувалася громадянська війна в Ки-таї?
III. актуалізація ОПОрниХзнань
;Запитання та завдання
1. Покажіть на карті території Туреччини та Індії.
2. Яким було становище цих країн наприкінці ХІХ ст.?
IV. вивчення нОвОгОматеріалу
1. туреччина. младотурецька революція 1908—1909 рр.
;Колективна робота з підручником
Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа,
визначаючи особливості Младотурецької революції 1908—1909 рр.
Учитель систематизує й уточнює результати роботи учнів, використо-вуючи наведений нижче матеріал.
ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
На початку ХХ ст. Османська імперія зазнавала важких часів.
Країна поступово перетворювалася на напівколонію провідних держав.
Зростання її залежності значною мірою було пов’язано зі збереженням
застарілих громадських звичок за правління султана Абдул-Хаміда ІІ
(1876—1909 рр.). Він установив у Туреччині абсолютистський деспотич-ний режим, що спирався на підтримку великих землевласників і му-сульманського духівництва. Країна залишалася аграрною, розгортанню
промислової революції перешкоджали численні залишки середньовічних
порядків. Близько 65 % оброблюваних земель перебувало у власності
держави, великих землевласників і мусульманських громад. Власних
промислових виробів у Туреччині майже не було через практично повну
відсутність фабрично-заводського виробництва. Основ ну масу необхідної
для населення продукції виготовляли місцеві ремісники. Турецький ка-пітал був представлений переважно купецтвом.
Процес формування турецької нації та її національної мови на
початку ХХ ст. ще не завершився. Власне турки становили не більше
ніж третину населення Османської імперії. Султан досить часто вико-ристовував для збереження своєї влади міжетнічні суперечності народів,
що населяли його державу.
Відстала Туреччина стала привабливим об’єктом для експансії
іноземних капіталів, і насамперед Великої Британії, Франції, Німеч-чини, Італії та Росії. Після будівництва Суецького каналу розгорнуло-ся проникнення на контрольовані Османською імперією землі в районі
Перської затоки. Німецький капітал, прагнучи забезпечити свої інтереси
в Іраку й Кувейті, планував побудувати Багдадську залізницю. Особливу
увагу великих держав став привертати Ірак після того, як у Мосулі було
відкрито значні поклади нафти.
На початку ХХ ст. в Туреччині активізували діяльність прибічни-ки модернізації країни, що об’єднували переважно молоду інтелігенцію,
або младотурків. Піднесенню младотурецького руху сприяли також Ро-сійська революція 1905—1907 рр. та Іранська революція 1905—1911 рр.
;Робота з термінами та поняттями
Младотурки — європейська назва реформаторів в Османській
імперії, які очолювали боротьбу проти султанського абсолютизму на-прикінці ХІХ — на початку ХХ ст.
У грудні 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд різних младотурецьких
груп і революційних організацій інших народів Османської імперії. На
ньому було досягнуто домовленості про тимчасове примирення та ухва-лено рішення про підготовку збройного повстання з метою відновлення
конституції.
Повстання розпочалося 3 липня 1908 р. виступом гарнізону в міс-течку Ресне в Македонії. Повстанці розгорнули успішну збройну бороть-бу із султанською армією. 23 липня вони вступили в Салоніки й звер-нулися з ультимативною вимогою до султана відновити дію конституції
1876 р. Наступного дня Абдул-Хамід ІІ заявив про згоду задовольнити
цю вимогу й оголосив про скликання парламенту. Пізніше султан спо-вістив про скасування цензури, ліквідацію таємної поліції та амністію
учасникам революційних виступів.
У грудні 1908 р. в Стамбулі зібрався парламент. Більшість у ньо-му здобули младотурки, які проголосили своєю метою політику осма-нізму — рівних прав для всіх підданих султана й збереження єдності
Османської імперії. 13 квітня 1909 р. прибічники султана підняли бунт
у Стамбулі, вимагаючи відновити необмежену владу султана й скасувати
конституцію. На нетривалий час Абдул-Хамід ІІ відродив свою деспотію.
Проте 26 квітня вірні младотуркам війська придушили заколот. Старого
султана позбавили влади, передавши престол його братові — Мехмеду V
(1909—1918 рр.).
Квітневі події 1909 р. стали завершенням Младотурецької рево-люції. Її результатом було перетворення Туреччини на конституційну
монархію. Младотурки залишалися при владі в країні до 1918 р. Вони
ліквідували парламентсько-конституційні традиції політичного життя.
Однак непослідовність і нерішучість младотурків перешкодили їм про-вести модернізацію країни, звільнити її від залежності іноземного ка-піталу. Усупереч зусиллям нової влади, спрямованим на збереження
цілісності держави, національно-визвольна боротьба нетурецьких на-родів і зростаючі претензії провідних європейських держав сприяли її
подальшому послабленню та розпаду. У пошуках сил, які могли допо-могти врятувати Османську імперію, младотурки пішли на зближення
з Німеччиною.
2. створення національної турецької держави.
;Розповідь учителя
Поразка в Першій світовій війні привела до краху Османської
імперії. Країни Антанти прагнули поділу її спадку. Велика Британія
та Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії, на-магалися це зробити і з областями з власне турецьким населенням.
Країни Антанти встановили контроль над чорноморськими протоками,
французи окупували Кілікію, британці — Стамбул, Італія та Греція
висадили свої війська в Малій Азії (Ізмір та Анталія).
У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження ціліс-ності країни як національної держави. Його очолив генерал Муста-фа Кемаль. На не окупованій частині Туреччини в місті Анкара було
скликано меджліс — великі національні збори. Меджліс утворив уряд
і почав формування армії.
Маріонетковий султанський уряд 10 серпня 1920 р. уклав із
країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив поділ
країни. Туреччина втрачала всі володіння на Близькому Сході. Гре-ції переходила частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій
Азії. На східних кордонах Туреччини утворювалася Вірменська дер-жава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що
фактично перетворювало її на напівколонію. Уряд Кемаля відкинув
такий договір. Тоді грецькі війська за підтримки Великої Британії
почали наступ углиб країни, що призвело до греко-турецької війни
(1920—1921 рр.).
В особі Радянської Росії Туреччина знайшла союзника в бороть-бі проти країн Антанти. Причиною зближення двох країн стало не-прийняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома
країнами було укладено договір про дружбу і братерство. Згідно з до-говором визначився радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала
території в Закавказзі, що раніше належали Росії (Карська область),
а потім Вірменії, яку в такий спосіб було розділено і знищено. РРФСР
надала Туреччині фінансову і військову допомогу.
У жовтні того самого року аналогічний договір було укладено
з радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. — з УРСР,
делегацію якої очолював М. Фрунзе. Останній допоміг М. Кемалю роз-робити план розгрому грецьких військ.
У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Антанта
змушена була укласти з урядом Кемаля перемир’я і цим визнати його.
Положення Севрського договору було переглянуто. У 1923 р. укладено
Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалася територіальна
цілісність країни як національної держави.
Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведен-ня внут рішніх реформ. Туреччину було проголошено республікою
(1923 р.). Церкву відділили від держави, а школу — від церкви.
Скасовано халіфат (1924 р.). Уведено латинський алфавіт. Усіх тур-ків зобов’язали взяти собі прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище
Ататюрк — батько турків. У країні було заборонено багатоженство,
офіційний шлюб став обов’язковим. Уряд почав підтримувати наці-ональну промисловість, концентруючи увагу на розвитку імпортоза-
мінних галузей. Після кризи 1930-х рр. у країні вводилися елементи
планування економіки та створювався державний сектор.
Аж до смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною
державою в європейському розумінні, а Ататюрк став прикладом для
націоналістів Близького Сходу та Середньої Азії.
3. зародження палестинської проблеми.
;Розповідь учителя
Ідею створення національного осередку євреїв запропонував ав-стрійський журналіст Теодор Герцль у середині XІX ст. На конгресі
сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) в 1897 р. ця ідея отримала
обґрунтування. Було вирішено створити єврейську державу на тери-торії Палестини. На цю територію площею 25 тис. км2
передбачалося
переселити 10 млн євреїв з усього світу. Спершу сіоністи запропону-вали турецькому султанові, під владою якого перебувала Палестина,
продати ці землі, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське
населення почало таємне переселення до Палестини, де створювало
замкнуті громади, які вели натуральне господарство.
Під час Першої світової війни султан удався до виселення єв-рейського населення, звинувативши його в прихильності до Антанти.
На завершальному етапі війни в 1917 р. Велика Британія і Франція
проголосили «декларацію Бальфура», у якій ішлося про повернення
частини євреїв на їхню історичну батьківщину і право створити на-ціональний осередок у Палестині. Ця декларація започаткувала нову
хвилю переселення.
У Палестині почали створюватися єврейські політичні та вій-ськові організації. У 1922 р. Велика Британія отримала від Ліги На-цій мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстан-ня арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї становили 18 %
населення Палестини. Хоча повстання було придушене, напруження
в стосунках між арабською і єврейською громадами та колоніальною
адміністрацією збереглося. А ситуація з кожним роком погіршувалася.
Араби категорично виступили проти ідеї створення єврейської держа-ви, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині.
4. «Пробудження» індії.
;Розповідь учителя
На початку ХХ ст. Індія, залишаючись британською колонією,
стала складовою світового капіталістичного господарства. Вона була
найбільш розвиненою в промисловому відношенні серед колоніальних
і залежних країн Сходу. Тут швидко зростали капіталовкладення бри-танських монополій. Однак поряд із цим виникали перші національні
фабрично-заводські підприємства. Голов ним центром індійської про-мисловості став Бомбей. У країні почали діяти також великі торговель-ні фірми, що накопичили значні капітали і мали свої представництва
у Великій Британії. Найбільшим індійським підприємцем був Тата.
Із 1877 до 1904 р. капітал його компанії збільшився з 1,5 до 4,7 млн
рупій. У 1911 р. він збудував у Біхарі перший металургійний завод,
що перебував у власності індійців. На 1911 р. в Індії налічувалося
близько 200 текстильних підприємств, що належали національному
капіталу. У цей період також утворюються індійські національні банки
(у 1913 р. їх було понад 40).
Незважаючи на успіхи в розвитку промисловості, Індія залиша-лася аграрною країною. Робітники становили лише 1 % населення,
а кількість зайнятих у сільському господарстві за перше десятиліт-тя ХХ ст. у зв’язку з постійно зростаючим аграрним перенаселенням
збільшилася з 66 до 72 %. Переважна більшість індійських селян
орендувала землю в поміщиків, віддаючи за це до 60 % урожаю. Насе-лення Індії не могло забезпечити себе продуктами харчування. Серед-ній прибуток багатьох індійських робітників становив не більше ніж
2 фунти стерлінгів на рік — половину суми, яку середній британець
витрачав упродовж року на напої. У країні постійно виникали голод
та епідемії. У 1896—1906 рр. в Індії від голоду померло понад 10 млн
осіб. Від епідемії чуми лише в 1904 р. загинув 1 млн індійців.
Управління Індією від британської влади на початку століття
здійснював віце-король Індії лорд Керзон (1899—1905 рр.), який усі-ляко намагався посилити позиції метрополії в країні. Він відверто
називав «марними сподіваннями» вимоги Індійського національного
конгресу (ІНК) щодо участі індійців в управлінні країною і заявив
про намір сприяти «мирній смерті» національного руху. Однак бри-танці не змогли перешкодити піднесенню національно-визвольного
руху в країні на початку ХХ ст., яке сучасники називали «пробу-дженням Індії».
Приводом до початку нової хвилі національного руху стало
видання британською колоніальною владою в липні 1905 р. закону
про поділ Бенгалії на мусульманську (східну) та індуїстську (захід-ну) частини. Проти цього виступали як мусульмани, так і індуси.
16 жовтня 1905 р., — день, коли закон набував сили, за пропозицією
ІНК було оголошено днем національного трауру. Масового характеру
набув рух свадеші (у перекладі — «своя земля») — бойкоту британ-ських товарів.
ЦІКАВО ЗНАТи
У день національного трауру в усій Бенгалії не розпалювали во-гонь для приготування їжі. Усі, крім дітей і хворих, утримувалися
від їжі. Не працювали фабрики, магазини й базари. Усі індуси, що
перебували на службі в британських адміністративних установах, за
вимогою ІНК на знак трауру зняли взуття. Тогочасна газета писала,
що «вулиці являли собою дивовижне видовище, коли сотні службовців
поспішали до контор зі своїм взуттям у руках». Учасники мітингів
протесту, організованих ІНК, урочисто присягалися не користуватися
британськими виробами. Навіть брахмани відмовлялися здійснювати
свої обряди, якщо предмети культу були виготовлені з матеріалів іно-земного виробництва.
У грудні 1906 р. ІНК висловився за надання Індії самовряду-вання в межах Британської імперії, як у її домініонах — Канаді та
Австралії. Гасло «свадеші» було доповнено гаслом «свараджу» (у пере-кладі — «своє правління»). При цьому радикальна частина ІНК вва-жала, що результатом руху свараджистів має стати незалежність Ін-дії. У 1908 р. колоніальна влада заарештувала лідера радикалів в ІНК
Бала Тілака (1856—1920) за «підбурювання до заколоту» й засудила
його на шість років заслання.
У липні 1908 р. Індію охопила хвиля мітингів протесту проти
засудження Тілака. У Бомбеї відбувся загальний шестиденний (за кіль-кістю років ув’язнення лідера радикалів) страйк робітників, у якому
взяло участь близько 100 тис. осіб. Влада відповіла на антиколоніальні
виступи посиленням репресій, численними процесами над їх учасни-ками та активістами. Проте було здійснено також і певні поступки.
У 1909 р. британський парламент прийняв «Акт про індійські зако-нодавчі ради», за яким половина членів Всеіндійської законодавчої
ради, більшість членів провінційних законодавчих зборів мали оби-ратися. Однак ці збори лише називалися законодавчими, а насправді
мали обмежені дорадчі повноваження при віце-королі та губернаторах
провінцій. Вибори були непрямими, а виборчі права отримали лише
кілька тисяч індійців із приблизно 300-мільйонного тогочасного на-селення країни.
У 1911 р. британський уряд скасував закон про поділ Бенгалії
та переніс столицю з Калькутти до Делі — історичного центру Індії.
Ці рішення було урочисто оголошено під час перших в історії відвідин
країни британським королем Георгом V.
5. наслідки Першої світової війни для індії.
новий етап національно-визвольного руху.
;Колективна робота з підручником
Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа,
визначаючи основні наслідки Першої світової війни для Індії. Учитель
систематизує й уточнює результати роботи учнів, використовуючи на-ведений нижче матеріал.
ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Перша світова війна призвела до соціально-економічних зру-шень, які викликали нове загострення суперечностей між індійським
народом і британськими колонізаторами. Під час війни колоніальна
влада обіцяла надати Індії самоврядування. Проте сподівання індій-ців не виправдалися. Це дало поштовх до антиколоніальної бороть-би. На чолі цієї боротьби стали індійська інтелігенція і національна
буржуазія.
Індійська буржуазія в роки війни отримала можливість швидкого
збагачення. Зросли, зокрема, прибутки в галузі бавовняної промисло-вості, чому сприяли військові замовлення та скорочення імпорту бри-танських тканин. Розширювався металургійний завод Тата, що одержав
значні замовлення для армії.
Індійські промисловці в період війни вкладали свій капітал у по-дальше виробництво. Але відчутною була залежність від постачання
устаткування з Великої Британії. Імперська політика гальмування про-мислового розвитку Індії завдяки збільшенню цін на устаткування об-межувала підприємницьку діяльність. Унаслідок цього наростали супе-речності у сфері економіки між індійською національною буржуазією
та британськими колонізаторами.
Загострилися суперечності і в політичній сфері. Так, індійська
еліта підтримала військові зусилля Великої Британії, сподіваючись піс-ля війни розширити свою участь в управлінні країною. Індійський на-ціональний конгрес допомагав вербувати солдатів до британської армії
та сприяв поширенню військових позик. Надії на поступки не виправ-далися, Індія і далі потерпала від політичного безправ’я. Війна погір-шила становище значної частини населення. У містах зростала вартість
життя, зменшилася заробітна плата робітників. Селяни були пригнічені
податками.
Усі невдоволені існуючим ладом стали в опозицію до британської
влади. Але єдності в опозиційному русі не було.
Британська колоніальна адміністрація в її боротьбі проти визволь-ного руху знаходила підтримку серед частини індійського суспільства —
раджів (князів), великих землевласників, активно розпалювала релігій-ні та кастові суперечки.
Революційний рух у Європі мав величезний вплив на індійське
су спільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-ви-звольного руху 1918—1921 рр. були реформи, які закріплювали колоні-альне становище Індії. Колоніальна адміністрація отримала надзвичайні
повноваження в боротьбі проти національно-визвольного руху.
На чолі національно-визвольного руху залишався ІНК, визнаним
лідером якого був М. Ганді.
ПОСТАТь В ІСТОРІї
Мохандас Карамчанд (Махатма) Ганді(1869—1948) — ідеолог
і один із лідерів індійського національно-визвольного руху. Походив
із давньої заможної родини брахманів. Освіту здобув у Великій Бри-
танії, отримавши найвищий адвокатський ступінь. У 1893—1914 рр.
жив і працював адвокатом у Південній Африці, де фактично розро-бив і випробував теорію ненасильницького опору в боротьбі проти
расизму. У 1915 р. повернувся до Індії та згодом очолив партію Ін-дійський національний конгрес. Учення Ганді (гандизм) стало про-грамою національно-визвольної боротьби. Ним були організовані три
потужні акції громадянської непокори (1919—1922, 1930—1931,
1932—1933 рр.), які примусили англійських колонізаторів піти на
поступки, що відкрили шлях Індії до незалежності. У 1948 р. Ганді
загинув від руки індуїстського релігійного фанатика.
Ідеологією індійського національного руху став гандизм. Він по-єднував у собі політичні, морально-етичні та філософські концепції, за-корінені в індійську культуру.
Гандизм завдяки його соціальним ідеям про створення суспіль-ства на засадах справедливості (сарвадайя) знаходив відгук у широкого
загалу індійського селянства й міських низів. Основні положення цієї
доктрини були такими:
9повернення до джерел, до «золотої доби», коли індійці жили в гармо-нії з природою, коли панувала селянська община, взаємодопомога;
9захист людини від руйнівного впливу індустріальної цивілізації;
9національне й духовне визволення від колоніалізму;
9соціальна рівність і соціальна справедливість.
Символом сарвадайї була ручна прялка, що згодом стала гербом
незалежної Індії.
Заслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і пере-творення суспільства він виклав у доступних і прийнятних для біль-шості населення образах. У народі його називали Махатмою, що озна-чає «велика душа». Широку підтримку мала тактика ненасильницької
боротьби за незалежність (сатьяграха), яку запропонував Ганді. Вона
полягала в такому:
9відданість релігійним, філософським і культурним національним тра-диціям;
9протест проти колоніального статусу в поєднанні з терпінням і тер-пимістю (толерантністю);
9ненасильницькі методи боротьби за незалежність (мітинги, демон-страції, відмова від участі в роботі колоніальної адміністрації, бойкот
англійських товарів, як крайній засіб — демонстративне порушення
законів колонізаторів тощо). У багатонаціональній Індії з її строка-тим релігійним і соціальним складом ненасильницькі дії були єдиним
прийнятним засобом для залучення населення до спільної боротьби.
Отже, гандизм об’єднав індійське суспільство в спільній боротьбі
та, зрештою, змусив колонізаторів без кровопролиття надати країні не-залежність. Ганді та його вчення піддавалися критиці з боку радикально
налаштованих діячів за те, що він ішов на компроміс із колонізаторами
і не реалізовував повністю всі революційні можливості.
У 1918 р. ІНК перетворився на масову загальноіндійську партію.
Організовані ним акції мали широку підтримку населення. Крім ІНК
розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалася
до збройних акцій.
Репресії колоніальної влади посилювали національно-визвольну
боротьбу. Її післявоєнне піднесення розпочалося з масових страйків
у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.
Британська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось угамувати
стихійний рух, удалася, за пропозицією міністра у справах Індії Монте-гю, до реформи управління країною. У 1919 р. британський парламент
прийняв закон про управління Індією. Він підтверджував колоніальний
статус Індії. Реформа передбачала розширення індійського представни-цтва в раді при віце-королі Індії та губернаторах провінцій, а також
збільшення кількості виборців з 1 до 3 %. Водночас було прийнято за-кон Роулетта, який визначав покарання за антиурядові акції.
Дії колоніальної адміністрації, а особливо закон Роулетта, дали
могутній поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.
6 квітня 1919 р. на знак протесту проти закону Роулетта Ганді за-кликав до згортання будь-якої ділової активності й закриття магазинів.
Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. в Ам-рітсарі, провінція Пенджаб, британці розстріляли мирну демонстрацію.
Загинуло понад 1 тис. осіб, 2 тис. було поранено. Ця акція могла спрово-кувати стихійний бунт, але завдяки Ганді його пощастило уникнути.
Восени 1919 р. на з’їзді ІНК було ухвалено рішення про бойкот
виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.
Події 1919 р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого плану
подальшої боротьби. Він виробив тактику ненасильницького опору британ-ським колонізаторам. На першому етапі передбачалася кампанія бойкоту
колоніальних установ і товарів. На другому — ухилення від сплати подат-ків. Це вже означало відкритий конфлікт із колоніальною адміністрацією.
Кампанія ненасильницького опору розпочалася 1 серпня 1920 р.
Її очолили ІНК, який на той час налічував 10 млн членів, і Мусуль-манська ліга.
На початку 1922 р. сталися події, що змусили припинити кам-панію. В одному селищі натовп селян спалив живцем кількох поліцей-ських. У мусульманських районах спалахнуло повстання. Колонізатори
кинули проти повсталих війська. Ганді засудив такі дії та оголосив про
припинення акції.
Період стабілізації 1922—1929 рр. Індія пережила без значних
заворушень, хоча саме в той час один із лідерів ІНК Джавахарлал Неру
висунув програмне гасло «пурна сварадж» — повна незалежність.
6. національно-визвольний рух в індії в 1930-х рр.
;Розповідь учителя
Світова економічна криза тяжко вразила економіку Індії. Упали
ціни на її головні експортні товари. Розорення та зубожіння значної
частини селян і підприємців спонукали до розгортання нової хвилі на-ціонально-визвольного руху. Новий період антиколоніальної боротьби
відзначався більшою організованістю і чіткістю мети — незалежність
і конституція.
Поштовхом до боротьби став приїзд комісії британських політич-них діячів на чолі із Саймоном, які мали виробити нову конституцію
для Індії. Громадськість Індії була обурена тим, що від розроблення
конституції було усунуто індійських діячів. Усі індійські організації
бойкотували роботу комісії Саймона.
За рішенням ІНК розпочалося проведення нової кампанії гро-мадянської непокори. Вона проходила за тією самою схемою, що
й у 1920-ті рр. 26 січня 1930 р. було проголошено Днем незалежності
Індії. Сигналом до початку другого етапу мало стати демонстративне
порушення існуючої в Індії монополії колоніальної влади на видобу-вання і продаж солі.
У березні 1930 р. Ганді в супроводі своїх послідовників ви-рушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб
випарити сіль із морської води. Цей похід мав величезний вплив
на індійську громадськість. У деяких містах почалися стихійні по-встання. Заворушення перекинулися і на армію. Колоніальна влада
оголосила ІНК поза законом. 60 тис. учасників походу було кинуто
до в’язниць. Але рух не припинявся та набув іще більшого розмаху.
Це змусило колонізаторів піти на переговори з лідерами ІНК, які
перебували у в’язниці.
У 1931 р. між лідерами ІНК та британською адміністрацією було
укладено угоду, за якою колонізатори припиняли репресії та звіль-няли ув’язнених, соляна монополія ліквідовувалася, а ІНК припиняв
кампанію громадянської непокори.
Ганді дав згоду на участь у конференції «круглого столу», скли-кану в Лондоні для обговорення проблем Індії. Відтак боротьбу було
перенесено за стіл переговорів. На конференції ІНК подав проект кон-ституції під назвою «Про основні права та обов’язки громадян Індії».
Там були такі пункти:
9уведення в Індії демократичних свобод;
9визнання кастової та релігійної рівності;
9адміністративно-територіальна перебудова країни за урахуван-ням релігійного чинника;
9установлення мінімуму заробітної плати;
9обмеження орендної плати за землю;
9зменшення податків.
Конференція завершилася повним провалом.
Англійський уряд розумів, що з Індією треба щось робити.
У 1935 р. британський парламент прийняв акт про управління Інді-єю. Виборче право отримали 12 % населення, було розширено права
місцевих законодавчих органів, колоніальний стан зберігався.
У 1937 р. було проведено вибори, які засвідчили авторитет ІНК.
Він здобув більшість у 8 з 11 провінцій і сформував місцеві уряди. Це
був великий крок уперед у здобутті влади і в накопиченні демокра-тичного, парламентського досвіду.
Із початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив
країну воюючою стороною. Індія виступила на боці антигітлерівської
коаліції.
V. закріПлення нОвиХзнань
;Бесіда за запитаннями
1. Хто такі младотурки?
2. Коли Туреччину було проголошено республікою?
3. Про що йшлося в «декларації Бальфура»?
4. Що таке «рух свадеші»?
5. Які заходи англійських колонізаторів сприяли розгортанню ма-сового національно-визвольного руху в Індії після Першої світо-вої війни?
6. Хто очолював національно-визвольний рух в Індії?
7. Які методи застосовував ІНК у боротьбі за незалежність Індії?
8. Коли і які акції громадянської непокори провів ІНК?
VI. Підсумки урОку
9Младотурецька революція 1908—1909 рр. усунула деспотичний
режим султана Абдул-Хаміда ІІ, який перешкоджав модерніза-ційним процесам в Османській імперії.
9Успішна національна революція, здійснена Кемалем Ататюрком
у Туреччині, стала прикладом для наслідування іншими наро-дами регіону.
9Протидія арабів створенню єврейської держави в Палестині спри-яла перетворенню її на осередок постійного міжнаціонального
напруження.
9Для Індії початок ХХ ст. став часом активізації національно-визвольного руху, який поступово посилював тиск на британську
колоніальну адміністрацію та примушував її йти на поступки.
9У післявоєнний період британці пішли на вкрай незначні поступ-ки Індії в політичному плані порівняно з її внеском у перемогу.
Це сприяло новому піднесенню національно-визвольної боротьби
індійців, яка на відміну від попередніх часів, набувала більш
організованого й масового характеру.
VII. дОмашнє завдання
1. Опрацювати відповідний параграф підручника.
2. Повторити матеріал про становище країн Латинської Америки
наприкінці ХІХ ст.
