Урок 24
Тема. Румунія, Болгарія, Югославія.
Мета: проаналізувати й порівняти соціально-економічний і політичний розвиток Румунії, Болгарії та
Югославії в 1920—1930-х рр.; визначити основні риси режимів, установлених у цей час у на-званих країнах Центральної та Східної Європи; охарактеризувати роль провідних державних
і політичних діячів у тогочасній історії цих країн; пояснити значення термінів і понять: «Залізна
гвардія», «диктатура Антонеску», «Королівство сербів, хорватів і словенців», «Причорноморська
міні-імперія», «Владайське повстання» («Радомирський бунт»), «Зелений Інтернаціонал»; розвива-ти вміння учнів простежувати причинно-наслідкові зв’язки між історичними подіями; виховувати
в учнів повагу до історичного минулого різних народів.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: підручник, настінна карта «Країни Центральної та Східної Європи в 1919—1939 рр.», атлас, ілю-стративний і дидактичний матеріал.
Основні терміни та поняття: «Залізна гвардія», диктатура Антонеску, Королівство сербів, хорватів і словенців, При-чорноморська міні-імперія, Владайське повстання (Радомирський бунт), Зелений Інтернаціонал.
Основні дати: вересень 1918 р. — Владайське повстання (Радомирський бунт) у Болгарії; 1 грудня 1918 р. —
створення Королівства сербів, хорватів і словенців; 1929 р. — проголошення Королівства
Югославія; 1935 р. — установлення монархічної диктатури в Болгарії; 1940 р. — установлення
диктатури Антонеску в Румунії.
Хід уроку
I. Організація навчальнОї діяльнОсті
Учитель повідомляє учням тему й основні завдання уроку.
II. Перевірка дОмашньОгОзавдання
;Бесіда за запитаннями
1. Якими були особливості процесу відновлення Польської держави
та її становлення в перші роки існування?
2. Схарактеризуйте розвиток Польщі в 1921—1929 рр.
3. Як відбувався розвиток Польщі в 1930-х рр.?
4. Схарактеризуйте процес утворення незалежної Чехо-Словаччини
та її розвитку в перші роки.
5. Якими були особливості соціально-економічного й політичного
розвитку Чехо-Словаччини в 1920—1930-х рр.?
6. Чому, на вашу думку, у Чехо-Словаччині, на відміну від інших
держав Східної Європи, установився демократичний режим?
7. Порівняйте Угорську революцію 1918 р. з Російською революці-єю 1917 р. та листопадовою революцією в Німеччині 1918 р.
8. Які перетворення були здійснені в країні за доби Угорської ра-дянської республіки?
9. Схарактеризуйте розвиток Угорщини в 1920—1930-х рр.
10. Сучасний угорський історик М. Ормож вважає, що «Хорті… був
старомодним аж до анахронізму. Його контрреволюційний вож-дизм не мав нічого спільного з формами нацизму або фашизму.
Хорті не розробляв і навіть не сприймав жодної нової ідеології.
Він наслідував ті позиції та погляди, які засвоїв під час монар-хії в батьківському домі та у військовому училищі… До влади
Хорті ставився з повагою, але не був одержимим владою. У роки
свого правління політичне керівництво країною він передавав
уряду і брав його на себе в основному в кризових ситуаціях».
Які висновки можна зробити на підставі наведеної характерис-тики про ставлення історика до М. Хорті? Чи поділяєте ви його точку
зору? Чому?
III. актуалізація ОПОрниХзнань
;Запитання та завдання
1. Коли утворилися держави Румунія, Болгарія і Сербія? Яким був
їхній державний устрій?
2. Покажіть на карті названі держави та їхні столиці.
3. На чиєму боці ці держави брали участь у Першій світовій війні?
IV. вивчення нОвОгОматеріалу
;Випереджальне завдання
Учитель пропонує учням продовжити роботу над таблицею «Кра-їни Центральної та Східної Європи в 1920—1930-х рр.», розпочатою
на минулому уроці.
1. Перша світова війна й румунія.
;Колективна робота з підручником
Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа,
визначаючи наслідки участі Румунії в Першій світовій війні. Учитель
систематизує й уточнює результати роботи учнів, використовуючи на-ведений нижче матеріал.
ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
У серпні 1916 р. Румунія, заручившись обіцянками країн Ан-танти про передачу їй частини територій Австро-Угорщини, вступила
в Першу світову війну. Але слабо озброєна румунська армія відразу
зазнала поразки, і 6 грудня війська Четверного союзу вступили до Бу-хареста. Тільки підтримка Росії, яка направила до Румунії 500-тисячну
армію, урятувала країну від повного розгрому.
Перша світова війна завдала Румунії значних збитків — 31 млрд
золотих лей. Людські втрати становили 800 тис. осіб (10 % населення).
Розпад Східного фронту, повстання селян проти поміщиків під
впливом жовтневих подій у Росії, революційні заворушення серед солда-тів Румунського фронту примусили уряд країни в грудні 1917 р. уклас-ти угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною про припинення бойових
дій. Одночасно Румунія домоглася виведення з її території російських
частин, деморалізованих революційною агітацією більшовиків.
У січні 1918 р. румунські війська окупували Бессарабію під гас-лом об’єднання всіх румун. Поразка України в першій більшовицько-українській війні наблизила Червону армію до кордонів Бессарабії. Уряд
Румунії, побоюючись агресії з боку Радянської Росії, у березні 1918 р.
уклав угоду про виведення його військ із Бессарабії протягом двох місяців.
Скориставшись підписанням Брестського миру між Росією та Ні-меччиною, а також окупацією Німеччиною України, Румунія анулювала
договір із Радянською Росією та анексувала Бессарабію. Відповідно до
сепаратного Бухарестського миру з центральними державами, Румунія
передавала Болгарії всю Добруджу, а економіка й фінанси Румунії пере-ходили під контроль країн Четверного союзу.
Тяжке економічне становище, принизливі умови мирного дого-вору зумовили втрату урядом авторитету. Усвідомлюючи це, він пішов
на суттєві поступки населенню: було відновлено діяльність профспілок;
скасовано воєнний режим на підприємствах; у серпні 1918 р. прийня-то проект аграрних реформ, який передбачав передачу землі селянам
в оренду. Ця реформа відвернула селян від комуністичної агітації.
Після поразки центральних держав Румунія анулювала Бухарест-ський мир. Австро-німецькі війська було виведено з країни. 10 листо-пада 1918 р. Румунія знову оголосила війну Німеччині. Ця «одноденна
війна» та прихильність лідерів Антанти дали змогу Румунії претенду-вати на свою частку в розподілі Східної Європи.
Розпад Австро-Угорщини спричинив розгортання руху за об’єднання
всіх земель, заселених румунами. Цей рух було використано правлячим
режимом для зміцнення його влади. У листопаді 1918 р. до складу Ру-мунії було включено Буковину, хоча населення Північної Буковини на
народному вічі висловилося за возз’єднання з Україною. 1 грудня 1918 р.
проголошено об’єднання Трансільванії з Румунією. На Паризькій мирній
конференції румунська делегація, посилаючись на таємну угоду 1916 р.
з країнами Антанти, домоглася визнання приєднання цих територій.
20 березня 1919 р. Верховна рада Антанти в ультимативній формі
зажадала від уряду Угорщини погодитися на окупацію частини її те-риторії Румунією та Чехо-Словаччиною. Це призвело до початку війни
між Румунією та Угорщиною. Румунія, підтримувана Антантою, допо-могла придушити радянську владу в Угорщині, за що вона отримала всі
окуповані території; територіальні придбання Румунії було закріплено
в Сен-Жерменському, Нейїському і Тріанонському договорах. У 1920 р.
Велика Британія, Франція, Італія та Японія уклали конвенцію про ви-знання приєднання Бессарабії.
Відтак територія Румунії збільшилася зі 138 тис. до 295 тис. км2,а населення — із 8 до 16 млн осіб.
На приєднаних територіях проживало чимало угорців та україн-ців, які зазнавали національного гноблення. Румунію стали називати
«Причорноморською міні-імперією».
Приєднання територій не привело до зміни характеру Румунії як
відсталої аграрної держави. 80 % населення було зайнято в сільському
господарстві. 50 % землі перебувало у власності поміщиків (бояр). 80 %
промислових підприємств контролював іноземний капітал.
2. румунія в 1920—1930-х рр. Причорноморська міні-імперія.
;Розповідь учителя
Після Першої світової війни перед румунським суспільством від-крилося обнадійливе майбутнє. Усе тепер залежало від того, чи зможе
правляча еліта скористатися вдалою нагодою модернізувати країну.
У 1919—1920 рр. становище в Румунії було нестабільним: робітники ви-ступали за 8-годинний робочий день, уведення мінімуму заробітної пла-ти; селяни вимагали аграрної реформи. Під тиском виступів населення
прагнення робітників були задоволені, а в 1920—1921 рр. прийнято закон
про аграрну реформу, за яким максимум землеволодіння встановлювався
в розмірі 100 га для Бессарабії та 200—500 га для інших районів краї-ни. Надлишки землі передавали селянам за викуп (20 % від її вартості).
У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування
Версальсько-Вашингтонської системи і прагнула закріпити встанов-лені нею державні кордони. Із цією метою в 1920—1921 рр. спільно
з Чехословаччиною та Югославією було утворено військово-політичний
союз Малу Антанту, який орієнтувався на Францію, а також встанов-лено союзницькі відносини з Польщею.
Початок 1920-х рр. став початком стабілізації становища в краї-ні. Значним стабілізаційним чинником були позики Великої Британії
та Франції румунському уряду. Ці країни також вкладали значні ін-вестиції в розвиток румунської промисловості, особливо нафтодобувної
(контролювали 49 % підприємств цієї галузі).
До 1927 р. було завершено аграрну реформу, унаслідок якої се-ляни отримали 3 млн га. На 1930 р. кількість землевласників, які
мали земельні володіння понад 100 га, становила 15 %.
Були здійснені реформи і в економіці, які регламентували ви-користання природних ресурсів, сприяли приватизації державних під-приємств і пожвавили підприємницьку активність. Так, до 1930 р.
кількість підприємств зросла більш ніж удвічі.
У період із 1922 до 1928 р. при владі в країні перебувала
Національно-ліберальна партія (у 1922—1926 рр. прем’єр-міністром
був Й. Братіану, а в 1927—1928 рр. — В. Братіану). Значним здо-бутком під час її правління стало прийняття конституції 1923 р., яка
закріпила всі демократичні свободи, але на практиці вони не були
реалізовані.
279
У 1924 р. в Південній Бессарабії спалахнуло кероване комуніс-тами Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення ра-дянської влади та від’єднання Бессарабії. Але воно мало локальний
характер і зазнало поразки. За підтримку територіальних вимог СРСР
до Румунії комуністична партія була заборонена.
Основними політичними противниками лібералів були партії
націоналістів і царанистів (селянська партія). У середині 1920-х рр.
розгорілася боротьба за румунський престол (у 1927 р. помер король
Фердінанд І). Принц Кароль був позбавлений трону через родинні су-перечки. Королем став його шестирічний син Міхай, а Регентську Раду
при ньому очолив В. Братіану.
Націоналісти й цараністи об’єдналися в єдину партію, розпочали
рішучу боротьбу з лібералами і перемогли на виборах 1928 р.
Націонал-цараністська партія прийшла до влади в несприятли-вий момент: у країні вибухнула економічна криза, яка охопила всі
галузі виробництва, крім нафтодобувної.
Скориставшись нестабільністю, принц Кароль у 1930 р. повер-нувся до країни і проголосив себе королем — Каролем ІІ.
У роки кризи зросла популярність правоекстремістських орга-нізацій, таких як «Залізна гвардія», які використовували націона-лістичні гасла, поєднані із соціальною демагогією. Взірцем для своєї
діяльності вони вважали італійських фашистів. Активізувала свою ді-яльність і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором ряду
страйків, що іноді виливалися в криваві сутички.
У 1934 р. Румунія поступово почала виходити з кризи. Неспро-можність запобігти подібним явищам у суспільстві парламентськими
методами штовхала правителів до встановлення «влади твердої руки».
До влади прийшли «нові ліберали», тісно пов’язані з фінансовими
колами й королівською родиною. Але навести лад у країні вони не
спромоглися. Економічна криза 1936—1937 рр. ще більше загострила
становище, і на виборах 1937 р. жодна з політичних партій не набрала
більшості. При цьому за «Залізну гвардію» голосувало вже 16 % вибор-ців. У таких умовах 10 лютого 1938 р. Кароль II здійснив переворот.
Було прийнято нову конституцію, за якою король отримав усю повноту
влади, а парламент перетворився на дорадчий орган. Конституцією та-кож закріплювалися привілеї для румунів. Ліквідовувалася багатопар-тійність, створювалася єдина офіційна партія «Фронт національного
відродження» (Партія нації). Узявши за взірець Італію, Кароль II здій-снив корпоратизацію промисловості. Головною опорою короля в його
політиці були армія та «Залізна гвардія». Але між генералітетом і лі-дерами «Залізної гвардії» існувала непримирима ворожнеча. Були час-тими сутички між «гвардійцями» і армійськими підрозділами. У лис-топаді 1938 р. Кароль II розправився з лідерами «Залізної гвардії»
і зосередив у своїх руках всю повноту влади. Таким чином, будь-яка
опозиція в країні була придушена. У зовнішній політиці Румунія дотри-мувалася союзу з Великою Британією та Францією, але після Мюнхен-ської угоди вона почала схилятися до співробітництва з Німеччиною.
У червні 1940 р. до СРСР відійшли Бессарабія та Північна Буковина.
3. установлення диктатури антонеску.
;Розповідь учителя
Територіальні втрати, а особливо за II Віденським арбітражем
(серпень 1940 р.), за яким Румунія втрачала Північну Трансільванію
на користь Угорщини, а згодом і Добруджу на користь Болгарії, при-звели до масових виступів проти короля. У цих умовах Кароль II по-дарував право сформувати уряд генералу Й. Антонеску, який славився
своєю жорстокістю.
ПОСТАТь В ІСТОРІї
Йон Антонеску народився 2 червня 1882 р. в місті Пітешті в ро-дині військових. Закінчив школу для дітей військовослужбовців та учи-лище піхотно-кавалерійських офіцерів. Після завершення навчання був
направлений до стройових частин. У 1907 р. взяв участь у придушенні
селянського повстання. Був помічений командуванням і направлений
до Вищої воєнної школи, яку з успіхом закінчив. Проходив службу
в кавалерійській дивізії. Незабаром став викладати в кавалерійській
школі. Брав участь у Першій світовій війні. Отримав бойові нагоро-ди, хоча особливо не відзначився. Після війни він був направлений на
важливу дипломатичну посаду воєнного аташе до Парижа, а згодом, до
Лондона (1923—1926 рр.). У 1926—1928 рр. то очолював Вищу воєнну
школу, то командував полком, бригадою. У 1928 р. став Генеральним
секретарем Міністерства національної оборони. У 1933 р. — начальник
Генерального штабу. У 1934—1935 рр. — командир дивізії. У 1937 р.
три місяці був міністром національної оборони. Після встановлення
королівської диктатури його звільнили із посади. Суперечливим пи-танням залишається зв’язок Антонеску із «Залізною гвардією». З од-ного боку, він підтримував їх ідеї «Великої Румунії» і встановлення
диктатури «сильної руки», мав зв’язки з їхніми провідниками. З ін-шого, заперечував зверхність «гвардійців» над армією, яку він вбачав
провідною силою. Антонеску захоплювався Гітлером, убачав головним
союзником Румунії Німеччину, а не Англію та Францію.
У липні 1940 р. Антонеску надіслав листа до Кароля II, у якому
висловлював незгоду з поступкою СРСР Молдавії. У відповідь він був
заарештований і засланий до віддаленого монастиря. У той час король
утрачав владу. Тоді король згадав про Антонеску. 30 вересня 1940 р.
його привезли до Кароля II. «Ти єдиний справжній патріот. Я звер-
таюся до тебе, тому що завжди вважав тебе останнім резервом. Ти не
можеш відмовитися. Настав твій час. У цей важкий момент довіряю
тобі уряд і країну», — сказав король Антонеску.
6 вересня 1940 р. під тиском Й. Антонеску Кароль II був зму-шений зректися трону на користь Міхая. Останній же був майже
усунений від влади. У Румунії встановилася диктатура Антонеску
(1940—1944 рр.). У країні відразу розпочалася антисемітська кампа-нія. Установлювався поліцейський режим. Державу було проголошено
легіонерською, а Антонеску став «кондукторулом» — вождем держави.
Було введено німецькі війська, які розмістилися в районах нафтових
промислів. Укладався нерівноправний торговий договір. Німеччина
встановила контроль над румунською промисловістю. Румунія стала
одним з основних постачальників для Німеччини продуктів харчуван-ня, сировини й особливо нафти.
6 квітня 1941 р. Румунія вступила в Другу світову війну на боці
Німеччини. 22 червня Румунія підтримала напад на СРСР і захопи-ла Бессарабію та Одесу. Наступні поразки німецьких і румунських
військ на Східному фронті привели до того, що противники Антонеску
почали шукати контактів із країнами антигітлерівської коаліції. Із
наближенням радянських військ до Румунії в серпні 1944 р. в Бу-харесті спалахнуло антифашистське повстання. 23 серпня Антонеску
було заарештовано. 6 травня 1946 р. воєнний трибунал виніс йому
смертний вирок.
4. Болгарія. владайське повстання (радомирський бунт).
наслідки Першої світової війни.
;Розповідь учителя
Перша світова війна призвела до гострої політичної та економіч-ної кризи в країні. Масового характеру набули виступи проти війни
(«жіночі бунти»). Цар Фердінанд заміною уряду в червні 1918 р. на-магався виправити становище, але марно.
У вересні 1918 р. війська Антанти прорвали фронт болгарської
армії в районі Добропілля. У її відступаючих частинах почалися сти-хійні виступи проти армійського командування та уряду. Солдати за-хопили Головну квартиру болгарської армії (генеральний штаб) і ру-шили на Софію. У таких складних умовах уряд, не маючи сил, вступив
у переговори з повстанцями, включивши до складу делегації попу-лярних діячів Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС)
А. Стамболійського і Р. Даскалова. У цей самий час було розпочато
переговори з Антантою про укладення перемир’я.
Делегація Даскалова і Стамболійського не виправдала сподівань
уряду. 27 вересня Даскалов у місті Радомир проголосив повалення
монархії та встановлення Болгарської республіки на чолі зі Стамболійським. Повстанці підійшли до столиці та в ультимативній формі
наказали здати Софію. Скориставшись нерішучістю повсталих, уряд
стягнув віддані частини, 29 вересня уклав перемир’я з Антантою
і з допомогою німецьких військ завдав поразки повсталим у битві під
Владайськом.
Повстання та перемир’я з Антантою змусили царя Фердінанда
зректися престолу на користь його сина Бориса ІІІ.
Незважаючи на придушення повстання становище в країні за-лишалося складним. Щоб якось угамувати хвилю народного невдово-лення, цар пішов на деякі поступки: було введено 8-годинний робочий
день, оплачувану відпустку, скасовано податок на прибутки в умовах
воєнного часу та ін.
Війна дорого коштувала країні. Загинула п’ята частина чолові-чого населення віком від 20 до 50 років. Загальні втрати становили:
155 тис. загиблими, 400 тис. пораненими на фронтах і 150 тис. цивіль-ного населення, що померли від тифу, холери, грипу. Країна втратила
третину національного багатства.
5. Політика уряду а. стамболійського.
;Колективна робота з підручником
Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа,
визначають особливості політичного курсу уряду А. Стамболійського
і продовжують роботу над випереджальним завданням, поставленим
перед початком розгляду нового матеріалу. Учитель систематизує
й уточнює результати роботи учнів, використовуючи наведений ниж-че матеріал.
ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Після Першої світової війни політичне життя країни розвивалося
надзвичайно бурхливо, незважаючи на те, що болгарське суспільство,
порівняно з іншими країнами Східної Європи, було досить прогресив-ним, відкритим і демократичним. Воно не мало дворянства, а система
освіти була суспільно передовою і доступною (держава витрачала на
освіту 3/10 бюджету, випускники болгарських вузів посідали провід-ні місця в Балканських країнах). В етнічному, мовному й релігійному
відношенні Болгарія була найбільш однорідною серед країн Східної Єв-ропи. Болгарська еліта формувалася переважно серед селян і ремісни-ків. За своїми поглядами її представники виявили себе технократами.
Система соціального захисту й страхування була найпередовішою на
Балканах та охоплювала всі верстви суспільства. Додатковою гарантією
соціальної стабільності стало забезпечення селян і частини жителів міст
землею, яка перебувала в їхній власності.
У серпні 1919 р. відбулися перші повоєнні вибори в Народні збо-ри, які проходили в атмосфері апатії та розчарування після того, як
даремно було пролито стільки крові. Вибори засвідчили повну перемогу
антивоєнних сил: більшість голосів набрали представники лівого крила
БЗНС, Болгарської комуністичної партії («тісних» соціалістів, або «тіс-няків») та соціал-демократів («помірних»). Праві партії отримали лише
66 мандатів із 236. Право формувати уряд було доручено лідеру БЗНС
А. Стамболійському.
Стамболійський, будучи сильним ідеологом, блискучим оратором
і полемістом, став унікальним лідером аграріїв країн Східної Європи.
Він був сповнений рішучості запровадити диктатуру села й селянства
в Болгарії, та й в усій Східній Європі, знищити домінуючу роль міст
із їхнім, як він говорив, «виродженим, паразитуючим населенням».
Він виступав за створення «Зеленого Інтернаціоналу» аграрних партій,
який мав протиставити селянську ідеологію впливу Заходу й комуніс-тичному Сходу. У міжнародних відносинах Стамболійський закликав до
створення болгарсько-югославського союзу. Також не заперечував проти
відокремлення Македонії, уважаючи це кроком до перебудови всіх від-носин на Балканах. Прагнув усунути вплив македонських болгар на
політичне життя в країні. Для реалізації своїх планів Стамболійський
використовував будь-які засоби: пускав у дію напіввійськову Оранжеву
Гвардію Землеробського союзу, підтасовував результати виборів, нищив
лідерів опозиції тощо. Утілення селянської концепції Стамболійського
в країні вилилося в низку соціальних і політичних експериментів.
;Робота з документом
А. СТАМБОЛІйСьКий ПРО ПеРСПеКТиВи СУСПІЛьНОгО РОЗВиТКУБОЛгАРІї
Ми не бажаємо поховати цей устрій, але ми й не бажаємо за-лишати його з тими виразками, із тими хибами, із якими ми бачимо
його тепер… Ми за приватну власність, але ми не за паразитичну
приватну власність. Ми хочемо знищити недоліки цієї власності…
Цей соціальний лад треба перевлаштувати, не знищуючи його. Ми
його перевлаштуємо, ми прагнемо його змінити.
;Запитання до документа
Як можна охарактеризувати основну мету БЗНС?
З ініціативи Стамболійського Народні збори прийняли в грудні
1919 р. закон про покарання винних у національній катастрофі. Кам-панія з покарання «воєнних злочинців» насправді стала демонстрацією
політичної сили Стамболійського. Так, було проведено референдум із
цього питання, на якому більшість населення висловилася за суд. Хоча
суд не відбувся, кампанія стала способом залякуванням опозиції.
У 1920 р. в Болгарії було запроваджено загальну трудову повин-ність. За цим законом кожний чоловік віком від 20 до 40 років мусив
протягом восьми місяців виконувати фізичну роботу на користь держави
і ще 21 день на рік працювати у своєму окрузі. Для жінок від 16 до
30 років термін служби становив чотири місяці. Ця система мала по-зитивні наслідки для країни. Для будівництва загальнонаціональних
об’єктів (шляхів, залізниць, мостів, каналів тощо) залучалася додаткова
робоча сила. До того ж таким чином Болгарія обходила заборону на
загальну військову повинність. Молоді чоловіки під час трудової повин-ності проходили й початкову військову підготовку. Наступні болгарські
уряди зберегли цю систему.
У 1921 р. був прийнятий закон про максимум землеволодіння
(установлювався в розмірі 30 га і ще по 4 га на кожного члена родини,
у якій було більше ніж чотири особи). Цей закон мав забезпечити від-носно рівний розподіл землі між селянами. Така рівність відповідала
селянській ідеології Стамболійського. До того ж цей закон свідчив про
намагання уряду розвивати сільське господарство, оскільки лише вели-ке господарство дає змогу запроваджувати нові технології та техніку.
Також на користь селян було переглянуто податкове законодав-ство. Щоб усунути посередників у торгівлі сільгосппродукцією, створю-вався Державний зерновий консорціум (щоправда, його довелося лікві-дувати під тиском країн Антанти). Бідняки переселялися в помешкання
«багатіїв», тих, хто підпадав під дії закону 1919 р. про покарання вій-ськових злочинців. Уряд А. Стамболійського сприяв розвитку коопера-тивного руху. Банківська кредитна система орієнтувалася на потреби
села. Упроваджувалися прогресивно-прибутковий податок і податок на
прибутки банків, промислових і торговельних підприємств, що викли-кало невдоволення промисловців і підприємців.
У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейїський мирний дого-вір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася кількість
збройних сил, ліквідовувалася загальна військова повинність. Болгарія
мала сплачувати репарації, передавала країнам-переможницям велику
кількість худоби, а також мусила утримувати окупаційні війська.
Підписання договору поставило в опозицію до уряду офіцерський
корпус болгарської армії.
У зовнішній політиці уряд не спромігся пом’якшити умови
Нейїського договору, а це підривало його авторитет.
На початку 1920 р. почався процес консолідації опозиційних сил,
які намагалися скинути уряд. Від 1922 р. реформи й експерименти по-чинають давати збої. Збільшується кількість невдоволених, особливо
жителів міст. Улітку 1922 р. праві та центристські партії («Народна
змова», «Конституційний блок», «Кубрат» та ін.) утворили «Демокра-тичну злагоду», яка об’єднала свої зусилля з Військовою лігою (орга-нізація звільнених з армії за Нейїським договором офіцерів). До них
також приєдналася таємна організація македонських болгар ВМРО, яка
мала багатий досвід проведення терористичних актів. Ці сили спиралися
на підтримку царя, який був майстром політичних інтриг. В опозицію
стала і БКП («тісняки»), що вважала Стамболійського «болгарським
Керенським».
Скориставшись сприятливими умовами, проти ночі з 8 на 9 черв-ня 1923 р. «Народна змова» і Військова ліга вчинили переворот. Уряд
Стамболійського було заарештовано, а його самого жорстоко вбито.
Владу захопив уряд, який очолив лідер «Народної змови», професор,
економіст Александр Цанков. До уряду Цанкова ввійшли представни-ки майже всіх правих і центристських партій. Новий уряд улаштував
справжнє полювання на лідерів селянської та комуністичної партій.
Загинуло близько 3 тис. осіб. За це Цанков зажив собі недоброї слави.
6. комуністичне повстання 1923 р. Болгарія в другій половині
1920-х — у 1930-х рр. установлення монархічної диктатури.
;Розповідь учителя
Лідери Комінтерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе
для проведення повстання та встановлення радянської влади. Болга-рія мала стати плацдармом для поширення світової революції. БКП,
об’єднавшись із лівим крилом БЗНС, почала підготовку до збройно-го повстання, призначеного на 22—23 вересня 1923 р. Було створено
Військово-революційний комітет на чолі з Г. Димитровим, В. Коларо-вим і Г. Геновим. Але про ці плани стало відомо уряду, який почав
проводити превентивні заходи. 12 вересня відбулися масові арешти
(заарештовано 2 тис. осіб). Це спровокувало передчасний початок по-встання. Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали
до 27 вересня 1923 р. Урядові війська змогли придушити розрізне-ні виступи. Унаслідок повстання загинули чи були віддані до суду
20 тис. осіб. Після цього комуністи зазнали нових гонінь. 4 квітня
1924 р. вони були оголошені поза законом. Спроба комуністів перейти
до терористичних методів боротьби тільки посилила репресії проти
них (найгучнішим терористичним актом комуністів став вибух бомби
в Софійському соборі (16 квітня 1925 р.), де перебував цар, під час
якого загинуло 128 осіб). Політичні структури комуністів і лівого кри-ла БЗНС були повністю розгромлені.
Уряд Цанкова, придушивши повстання, домігся відносної ста-білізації режиму, чому сприяла й економічна стабілізація. Було під-вищено заробітну плату військовим і службовцям, надано податкові
пільги ремісникам, уведено соціальне страхування робітників тощо.
Але репресивний характер режиму, що посилився після невдалого за-маху на царя Бориса ІІІ, нівелював усі позитивні зрушення.
У січні 1926 р. відбулася зміна уряду. Новий уряд очолив Андрей
Ляпчев, представник «Демократичної злагоди». Його уряд пом’якшив
репресії, оголосив амністію, дозволив діяльність політичних партій та
організацій. Колишній голова уряду Цанков до 1930 р. був в опозиції до
діючого уряду (він критикував його за м’якість), а в 1930—1940-ві рр.
став відвертим фашистом з обмеженою кількістю прихильників.
Послабленням режиму скористалися комуністи, які заснували
легальну Трудову партію, що з кожним роком набирала популярності.
Економічна криза розпочалася в Болгарії в 1928 р. і тривала до
1934 р., охопивши всі галузі болгарської економіки. Кількість безро-бітних сягнула 200 тис. осіб. Різко погіршилося матеріальне станови-ще населення. На початок 1934 р. національний дохід країни складав
61,4 % проти 1929 р. (хоча порівняно із сусідніми державами глибина
падіння виробництва була значно меншою).
Криза призвела до перегрупування політичних сил і посилення бо-ротьби за владу. Після виборів 1931 р. Демократична злагода втратила
владу. Урядову коаліцію утворили демократичні партії та БЗНС. Уряд
очолив Александр Малінов, який через деякий час передав владу сво-єму колезі Ніколі Мушанову. Цанков утворив фашистський Народний
соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину. Його
конкурентом стала група «Звено», яка складалася із цивільних, що
прагнули здійснити модернізацію країни, покладаючись на авторитарні
методи. У зовнішній політиці вони покладали надії на Велику Брита-нію та Францію. Їх союзниками виступили військові з Військової ліги.
У травні 1934 р. виникла урядова криза, якою вирішили ско-ристатися НСР і «Звено». Цанков планував почати похід на Софію на
кшталт «походу на Рим» Муссоліні. Його випередила група «Звено»,
яка 19 травня 1934 р. здійснила державний переворот. На чолі уряду
став Кімон Георгієв. Переворот був ретельно підготовлений, бездоганно
виконаний, але заколотники не мали чіткої подальшої мети. Їх праг-нення «відродження» країни шляхом «очищення» і «раціоналізації»
всіх інституцій і життєвого укладу були не зрозумілі для народу. Від-повідно уряд Георгієва не мав соціальної опори. Цим скористався цар
Борис III, який був хитрим і вправним політиком. Своєю поведінкою
він удавав, що політика його не цікавить; єдиним предметом його за-хоплення є паровози, які він колекціонував. Цар поступово усунув
молодих і недосвідчених політиків, відкинув їх соціально економічні
починання, проте залишив їх авторитарні методи управління. У кра-їні було скасовано конституцію, розпущено Народні збори, заборонено
партії (особливо ВМРО) та профспілки. Було встановлено державний
контроль над банками, який здійснював новостворений банк «Болгар-ський кредит» за участю держави. Уводилася державна монополія на
спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти. У зовнішній політиці Георгієв пі-шов на зближення з Великою Британією та Францією, нормалізував
відносини з Югославією та 1934 р. встановив дипломатичні відносини
із СРСР.
Георгієв прагнув обмежити владу царя. Проте наприкінці 1935 р.
останній домігся усунення Георгієва від влади і встановив особисту
монархічну диктатуру. У 1938 р. цар дозволив провести вибори на
безпартійній основі до Національних зборів. Зі 158 обраних депутатів
56 мали опозиційні погляди (11 із них були комуністами). Така роз-становка забезпечувала слухняність парламенту й одночасно знімала
звинувачення, що цар придушує опозицію. Свої виборчі експерименти
цар повторив у 1939 і 1940 р. Цього разу опозиційними були лише
20 депутатів (9 комуністів). У період 1934—1939 рр. болгарська еконо-
міка зазнала найбільшого в повоєнні роки піднесення, особ ливо в сіль-ському господарстві. Це було зумовлено переходом на виробництво ви-сокоприбуткових технічних культур (волокнистих, олійних, садових).
Також був узятий курс на розвиток легкої промисловості, яка б до-повнювала сільське господарство. Така політика сприяла зростанню
промислового виробництва за період 1935—1939 рр. на 64,1 %.
У зовнішній політиці цар пішов на зближення з Німеччиною. За
її підтримки Болгарія домоглася скасування статей Нейїського догово-ру (Солонінська угода 1938 р.). У 1940 р. Румунія повернула Болгарії
Південну Добруджу (основ ну житницю країни, де вироблялося 20 %
сільгосппродукції країни). Але за це Болгарія розплатилася вступом
у Другу світову війну на боці Німеччини. Щоправда, вона категорично
відмовилася взяти участь у війні проти СРСР, обмежившись окупацією
Македонії та Фракії (захоплені в Югославії та Греції в 1941 р.).
7. утворення королівства сербів, хорватів і словенців.
;Колективна робота з підручником
Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа,
визначаючи особливості утворення Королівства сербів, хорватів і сло-венців та продовжуючи роботу з таблицею, наведеною перед початком
розгляду нового матеріалу. Учитель систематизує й доповнює резуль-тати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.
ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Восени 1918 р. південнослов’янські землі Австро-Угорщини були
охоплені селянським рухом, а в армії та на фронті відбувалися револю-ційні виступи. За такої ситуації 5—6 жовтня 1918 р. у Загребі (Хорва-тія) на нараді представників різних партій з усіх південнослов’янських
земель Австро-Угорщини було утворено Народне віче. Воно проголосило
своєю метою «об’єднання всіх словенців, хорватів і сербів у народну,
вільну й незалежну державу». Було оголошено про розрив усіх відносин
із Габсбурзькою монархією і про створення суверенної Держави сло-венців, хорватів і сербів (Держава СХС). Народне віче стало верховним
органом влади.
Нова держава перебувала в скрутному становищі. Під гаслами
розподілу поміщицької землі посилювався селянський рух, тривали
воєнні дії проти військ Антанти. Італія прагнула захопити не тільки
південнослов’янські землі на узбережжі Адріатичного моря, обіцяні їй
державами Антанти, а й значно більшу територію.
У цій ситуації реальну допомогу Державі СХС могла надати Сер-бія, яка спрямувала свої війська на узбережжя Адріатики, що нейтра-лізувало дії італійських військ. Сербія претендувала на об’єднання всіх
південнослов’янських земель під скіпетром династії Карагеоргієвичів
(це було проголошено ще в липні 1917 р. в Корфській декларації, яку
підписали представники всіх південнослов’янських народів). Хорватські
та словенські лідери побоювалися гегемонії Сербії в єдиній державі. Не
маючи власних збройних сил, Держава СХС не могла захистити свого су-веренітету, через що й була змушена піти на угоду із Сербією. Унаслідок
переговорів між делегацією Народного віча та урядом Сербії 1 грудня
1918 р. було укладено угоду про створення єдиної південнослов’янської
держави — Королівства сербів, хорватів і словенців (Королівства СХС).
До його складу згодом увійшла Чорногорія.
Перша світова війна дорого коштувала південнослов’янським на-родам. Загальні втрати досягли 1,9 млн осіб загиблими й померлими.
Утрати сербської армії становили 369,8 тис. убитими й пораненими із
705,3 тис. мобілізованих; Чорногорії — 63 тис., що становило 25 % її
довоєнного населення.
За конституцією Королівство СХС було парламентарною монархі-єю. 28 червня 1921 р., у день Святого Вида (Видовдан) — день пам’яті
битви на Косовому полі, Установча скупщина прийняла конституцію
(Видовданська конституція). Королю надавалися значні права, у тому
числі право разом зі скупщиною (парламентом) здійснювати законо-давчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав
прем’єр-міністра, міг запровадити в країні надзвичайний стан, зупи-нити дію конституції. Король був непідзвітним ні перед скупщиною,
ні перед народом. Верховний законодавчий орган країни — Народна
скупщина — складалася з однієї палати та обиралася на чотири роки.
Усупереч поділу на національні області, що склався історично, держа-ва була розділена на 33 жупанії (губернаторства), очолювані великим
жупаном, який призначався королем і мав повноваження припиняти
рішення виборних органів самоврядування.
Отже, було закріплено унітарний устрій Королівства СХС. Домі-нуюче становище в країні здобула сербська еліта, яка обійняла майже
всі адміністративні посади в країні.
Королем Королівства СХС став Александр Карагеоргієвич (1921—
1934 рр.).
8. Перетворення королівства сХсна Югославію.
;Розповідь учителя
На початку існування нової держави королівський уряд пере-ймався проб лемами, успадкованими війною. У 1920-ті рр. в Королів-стві було проведено аграрну реформу, яка на деякий час послабила
гостроту земельного питання. Почала розвиватися промисловість, але
країна залишалася аграрною, хоча деякі райони Словенії та Хорватії
були економічно розвиненими.
Найбільш гострим питанням для Королівства стала національна
великосербська політика, яку проводили король та уряд. Вона призве-ла до розгортання сепаратистських рухів хорватів, словенців і мусуль-ман, які вимагали зрівняння в правах усіх народів і надання автономії.
На чолі сепаратистського руху стояла Хорватська республіканська се-лянська партія (ХРСП) із лідером С. Радичем. Надання Хорватії прав
обмеженого самоврядування лише на деякий час послабило супереч-
ності. У 1927—1928 рр. національний конфлікт досяг найбільшої го-строти. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії в скупщині лідера
опозиції С. Радича було поранено, а двох інших парламентаріїв від
опозиції вбито. Загострення національних відносин спонукало короля
Александра до встановлення особистої влади.
6 січня 1929 р. Александр опублікував маніфест, згідно з яким
у країні ліквідувалася парламентська монархія, скасовувалася Видо-вданська конституція, розпускалися Народна скупщина і всі партії та
організації, які проводили антидержавну політику. Король перебрав
на себе всю повноту влади. У жовтні 1929 р. держава дістала назву
Королівство Югославія.
;Робота з документом
ІЗ МАНІФеСТУ КОРОЛЯ ДО СеРБО-ХОРВАТО-СЛОВеНСьКОгО НАРОДУ(6 СІЧНЯ1929 р.)
Мої сподівання та сподівання народу, що розвиток нашого
внутрішнього політичного життя принесе порядок країні та зміц-нить її, не виправдалися. Парламентський лад і всі політичні по-гляди дедалі більше виказують свої негативні риси, від яких народ
і держава зазнають самих лише збитків. Замість того щоб розвивати
й зміцнювати дух національної та державної єдності, парламента-ризм у тому вигляді, яким він є зараз, починає спричиняти духовну
дезорганізацію та національний розбрат. Мій священний обов’язок
берегти всіма засобами національну єдність держави. Я впевнений,
що цієї відповідальної години всі — серби, хорвати і словенці —
зрозуміють це щире слово свого короля, і що вони вірно служити-муть мені в моїх подальших прагненнях, спрямованих цілковито
на найскоріше здійснення такого устрою управління і такої орга-нізації держави, що найкращим чином відповідатимуть загальним
потребам народів і державним інтересам. Унаслідок цього я вирішив
і постановив, що Конституція Королівства сербів, хорватів і сло-венців від 28 червня 1921 р. втратила свою чинність. Усі закони
країни залишаються доти, доки вони не будуть скасовані моїм ука-зом. Якщо знадобиться, то в майбутньому буде оприлюднено таким
самим чином нові закони. Скупщина, обрана 11 вересня 1927 р.,
розпускається.
;Запитання до документа
1) Що спонукало короля Александра видати цей маніфест?
2) Якими є головні ідеї маніфесту?
Одночасно було проведено й адміністративну реформу, за якою
країна поділялася на дев’ять банів і один столичний округ так, щоб
у банах сербське населення домінувало. Старі етнічні кордони було
ліквідовано. Бани призначалися королем і підпорядковувалися тільки
йому. Проте такі заходи лише на деякий час зняли гостроту націо-нальної проблеми.
Не бажаючи виглядати в очах світової громадськості диктато-ром, король погодився на конституцію (1931 р.), яка відновила деякі
демократичні права та свободи.
У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове ви-робництво скоротилося наполовину, а ціни на сільськогосподарську
продукцію — удвічі. У 1934 р. національний дохід порівняно з 1929 р.
складав 46,5 %. Крім того загострилися національні, соціальні та інші
протиріччя в суспільстві. Боротьба за права хорватів, мусульман, сло-венців набула інтернаціонального характеру. Хорватські усташі (націо-налісти) на чолі з Анте Павеличем, яких підгримувала Італія, а згодом
і Німеччина, почали вдаватися до терористичних актів.
Уряд, намагаючись хоча б якось послабити кризу, установив
контроль над цінами на сільськогосподарську продукцію. Але обі-йтися без іноземних кредитів було неможливо. У 1931 р. Франція
надала Югославії значний кредит за умови послаблення монархічної
диктатури.
У жовтні 1934 р. в Марселі усташі, діючи згідно з розробленим
у Німеччині планом «Тевтонський меч», убили короля Александра
і французького міністра закордонних справ Варту. Знищивши двох
найбільших прихильників політики колективної безпеки, Німеччина
домоглася своєї мети чужими руками. Останніми словами короля були:
«Бережіть Югославію!».
У зовнішній політиці Югославія дотримувалася союзу з Фран-цією, входила до Малої Антанти й Балканської Антанти (Югославія,
Греція, Румунія, Туреччина). Найбільш напружені відносини склалися
в неї з Італією та Болгарією.
Після смерті Александра королем став його син Петар II (11 ро-ків), а регентом — принц Павел.
У 1935 р. уряд очолив М. Стоядинович. Він намагався подолати
кризу в національних відносинах. Розуміючи, що для приборкання
хорватських сепаратистів треба позбавити їх зовнішньої підтримки, він
уклав конкордат із Ватиканом, за яким католицька церква (хорвати-католики) отримувала ряд привілеїв. Це призвело до конфлікту між
урядом і православною церквою.
У 1937 р. Стоядинович уклав договір із Болгарією та Італі-єю. За договором Італія припиняла підтримку усташів, Югосла-вія визнавала окупацію Ефіопії та аншлюс Австрії, а після роз-членування Чехословаччини заявила про припинення існування
Малої Антанти. Проте розв’язати хорватське питання сторони не
змогли. Тоді король надав право формувати уряд Д. Цветковичу
(лютий 1939 р.).
26 серпня 1939 р. новий керівник уряду підписав угоду з ліде-ром хорватського руху В. Мачеком про створення Хорватської само-стійної адміністративної одиниці. Пронімецька політика Цветковича
мала наслідком приєднання Юго славії до Троїстого пакту фашистських
держав — Німеччини, Італії та Японії.
27 березня 1941 р. стався переворот. Було усунуто регента прин-ца Павла та уряд Цветковича і короновано Петара II. Створювався
уряд національної єдності на чолі з Д. Симовичем. Це був проанглій-ський державний військовий переворот, підтриманий демократичною
опозицією.
Роздратований Гітлер вирішив напасти на Югославію, навіть
якби довелося відкласти напад на СРСР. 6 квітня 1941 р. німецькі
війська вдерлися на територію Югославії та Греції. 10 квітня Хор-ватія проголосила незалежність. Між Італією та Хорватією було
укладено договір, за яким Італія визнавала територіальну цілісність
Хорватії, а Хорватія зобов’язувалася не мати флоту й пропуска-ти італійські війська через її територію. Решту території Югославії
було поділено між Болгарією, Угорщиною, Німеччиною та Італією.
Із частини Сербії була створена маріонеткова держава під зверхністю
Німеччини.
V. закріПлення нОвиХзнань
Пропонуються два варіанти проведення цього етапу уроку.
І ВАРІАНТ
;Робота в малих групах
Учитель об’єднує учнів у пари. Кожний учень із пари має склас-ти на аркуші 12 запитань (по чотири за кожною країною) за матеріа-лом, розглянутим на уроці. Після цього він обмінюється запитаннями
з товаришем і відповідає на них. Оцінюється якість складання запи-тань і відповідей на них.
ІІ ВАРІАНТ
Обговорення результатів складання учнями порівняльної таблиці
«Краї ни Центральної та Східної Європи в 1920—1930-х рр.».
VI. Підсумки урОку
9Перша світова війна сприяла територіальному зростанню та ство-рила принципово нові умови для подальшого розвитку країни.
Проте правляча еліта не змогла скористатися цими сприятли-вими умовами для забезпечення динамічного розвитку країни.
Від кінця 1920-x рр. у країні наростали авторитарні тенденції,
які призвели спочатку до встановлення королівської диктатури,
а згодом до диктатури Й. Антонеску.
9Перша світова війна негативно вплинула на розвиток Болгарії.
Крім людських і матеріальних утрат, вона загострила внутріш-ньополітичну боротьбу в країні. У 1920—1930-ті рр. тут неодно-разово відбувалися перевороти, спроби розпалити пожежу світо-вої революції. Зрештою в Болгарії було встановлено монархічну
диктатуру, а країна була втягнута в Другу світову війну на боці
Німеччини.
9Підсумовуючи вивчене, можна використати цитату Джозефа Рот-шильда з книги «Східно-Центральна Європа між двома світовими
війнами»: «У той час як політичний досвід Болгарії в міжвоєн-ний період відповідав загальній тенденції Східно-Центральної
Європи йти від парламентаризму до авторитаризму, її соціальні
інституції будуватися на засадах рівності й відкритості, демо-графічна картина відображала однорідність та інтегрованість,
а її економічні зусилля мали більш раціональний характер, ніж
у більшості інших держав того регіону».
9Об’єднані під зверхністю Сербії південнослов’янські народи не
змогли створити єдиної держави через егоїзм сербської політичної
еліти, яка вважала себе «старшим братом». Пошуки компромісу
були невдалими. Це підштовхувало радикально налаштовані на-ціоналістичні сили (усташі та ін.) до антиконституційних методів
боротьби і пошуку іноземних покровителів. Назрівання Другої
світової війни зробило Югославію вразливою з боку зовнішньої
агресії. Усі спроби убезпечити країну за рахунок створення за-гальноєвропейської системи безпеки або за рахунок приєднання
до одного з європейських союзів (англо-французького, «держав
осі», СРСР) також були невдалими. 6 квітня 1941 р. Югославія
зазнала агресії з боку Німеччини та її союзників і припинила
своє існування.
VII. дОмашнє завдання
1. Опрацювати відповідний параграф підручника.
2. Повторити матеріал про особливості розвитку Японії та Китаю
наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.
|
