| Головна » Статті » Конспекти уроків для старших класів » Конспекти уроків із української літератури 11 клас |
«ЯК ДОБРЕ ТЕ, ЩО СМЕРТІ НЕ БОЮСЬ Я…». ЛІТОПИС ЖИТТЯ Й ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТУСА
Мета: розкрити учням звитяжний шлях В. Стуса, непересічність його таланту, ознайомити з творчістю поета; розвивати навички самостійного синтезу літературно-критичного та біографічного матеріалу, уміння визначати провідні мотиви, ідеї поетичних творів; формувати активну життєву позицію, повагу до людей, які зреклися власного щастя заради загального добра. Тип уроку: комбінований. Форма уроку: колективна лекція з елементами бесіди. Обладнання: портрет В. Стуса, виставка книг і статей про поета, збірки його творів, епіграф. ПЕРЕБІГ УРОКУ І. Організаційний момент ІІ. Мотивація форми проведення уроку ІІІ. Вступне слово вчителя ІV. Оголошення теми й епіграфа до уроку V. Основний виклад матеріалу під музичний супровід 1. Колективне відтворення вчителем і учнями фактичного матеріалу та поетичних заставок Життя Стуса — це дорога через терни до зірок. Уявно пройдімо сьогодні її етапами, доторкнімося серцем до великої людської трагедії й водночас високої вірності вибраному ідеалові.
Батьки його — Семен Дем’янович та Олена Яківна були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «гарним», минуло в атмосфері добра та любові. А ще — народної пісні. З чистого джерела народної пісні черпав народний поет доброту, любов до краси, від мами й від пісні, учився ставити над усе чисту совість і слово правди. Закінчує зі срібною відзнакою школу, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет за співбесідою (бо медаліст). Студентські роки він називав «трудними».
З 1959 р. закінчує навчання з червоним дипломом і їде працювати в село Таужня Кіровоградської області вчителем української мови та літератури. Цього ж року (22 листопада) «Літературна Україна» вміщує добірку творів поета з переднім словом Андрія Малишка.
Після служби у війську на Уралі працює в м. Горлівці в 23-й школі (1961–1963). У 1963 р.– літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Але вже з вересня після успішного складання іспитів В. Стус — аспірант Інституту літератури АН України імені Т. Г. Шевченка. Друкується в часописах «Донбас», «Прапор», «Дніпро». Однак у 1965 р. В. Стуса виключили з аспірантури.
З цього часу він працює на різних роботах — то в будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації Міністерства будівельних справ. У 1966–1968 pp. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані. Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горської (1970), Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю. У січні 1972 р. його заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 p., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус, починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, в період 1963–1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, у яких порочить радянський державний і суспільний устрій. У 1965– 1972 pp. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту». Знервований і знесилений тяжкою життєвою й соціальною боротьбою, Василь Стус починає писати політичні заяви, вимагаючи справедливості для інших, які також зазнали ударів лихої долі й потребують підтримки. Загнаний обставинами й владою, він особливо гостро сприймає чужі біди та болі, намагається одразу ж стати на захист словом, бо сам відчув, що таке самотність і беззахисність у скрутні хвилини. 26 січня 1972 р., уже після пред’явлення звинувачення, Василь Стус пише вірш «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе», у якому вияскравлюється той шлях самоусвідомлення, що його проходить ліричний герой «через сто зневір». «Запрагла неба» його душа «держить путь на стовп високого вогню» … «з щовба на щовб, аж поза смертні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні щастя, ні біди». 2. Аналіз поезії за планом 1. Тема твору. 2. Філософічність, психологізм поезії. 3. Ліричний герой. Хто він і який? 4. Який образ є внутрішнім стрижнем твору? 5. Розкрийте зміст і значення символів. 6. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору? 7. Провідна думка поезії. 8. Яке почуття домінує у вірші? Мета життя кожної людини — «іти до добра і правди». Автор говорить нам: хто обрав цей шлях, не повинен спинятися, треба йти, долати перешкоди, «прагнути неба».
Парадоксальна ситуація… За кордоном його визнали як поета, хвалили й друкували, а тут, на рідній землі, він засуджений як державний злочинець, він — ізгой. У кінці листопада 1975 р. в нього стався прорив виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив. Стус лежав непритомний, а начальство викликало перш за все конвой, щоб відвезти його за кількадесят метрів до лікарні. Але до ранку до нього ніхто не підходив, — згадує В. Овсієнко. Та Стус і на цей раз не зігнувся. Він обстоював гідність власну і своїх політичних однодумців, виступав проти знущань табірного начальства. За це протягом 1973–1976 рр. кільканадцять разів був покараний — позбавлений побачень, кинутий до штрафного ізолятора, до карцеру. Камерне утримання, само собою тяжке, бо не стає повітря й руху. Прогулянка — одна година на добу, в оббитому залізом ящику, над головою колючий дріт і наглядач… У карцері маєш менше їжі. І в таких умовах Василь продовжує творити, пише вірші, вивчає французьку та англійську мови. «…Голови гнути я не збирався. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину», — записує поет у таборовому зошиті. Рідна Україна була джерелом сили та поетичного натхнення, нестерпним постійним болем. До Києва повернувся влітку 1979 р. Згодом вступив до Української Гельсінської спілки, знайшов роботу — формувальником ІІ розряду в цех лиття на заводі з ремонту та виготовлення засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився. У лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об’єднання «Спорт», незабаром йому присвоюють II розряд намазувальника затяжної кромки.
3. Виразне читання вірша «О земле втрачена, явися…»
4. Теорія літератури
Метафора (від гр. metaphorá — перенесення) — один з найпоширеніших тропів і засобів творення художньо-образної мови, оснований на принципі схожості. В основі метафори — здатність слова до своєрідного подвоєння в мові номінативної функції. У метафорі виділяють низку аспектів:
Сфери вживання метафори: мова нехудожня — стилі повсякденно-побутовий, газетно-публіцистичний, науково-популярний (про сіль: «їстівний камінь»); мова художня — фольклор (багато загадок і прислів’їв метафоричні) й художня література, особливо поезія. Поетичні метафори, які відображають емоційний стан, допускають багатообразне розуміння й часто близькі до символу. Метафори можуть бути одиничними й розгорнутими, такими, що охоплюють низку фраз, абзаців. 5. Аналіз поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я…»
Табірними наглядачами було знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів В. Стус оголошував голодівки. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 р. Стуса відправили в карцер за те, що, читаючи книгу в камері, оперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. Зі стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору.
Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина: …жив, любив і не набрався скверни, ненависти, прокльону, каяття. Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу.
Усе це «скверне» не зачепило поета, хоч і боровся він з ним (тут ліричного героя можна ототожнити із самим поетом) усе життя, за що й потрапив у неволю. В. Стус, перебуваючи в неволі, вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Крізь холодні сніги й через роки неволі поет звертається до нього: «Народе мій, до тебе я ще верну…». Вірш має поетичне кільце — починається словами про те, що герой не боїться смерті. І в кінцівці теж (двічі) автор повторює: до народу повернеться тільки тоді, коли «в смерті обернеться до життя — і тоді «в смерті з рідним краєм» порідниться. І справді, В. Стус повернувся в Україну лише після смерті. А Україною він жив і марив, бо любов до України — смисл поетового життя. Саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри стати жорстоким, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття, відчути поетичну гармонію буття, наповненого високим смислом. Він задумується над необхідністю узагальнення життєвого свого шляху й наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється в мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю. Михайло Горинь, який відбував тоді ув’язнення в тій же тюрмі, свідчить: «Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, і стогін Василя…».
Умер не оплаканий матір’ю, про яку пам’ятав завжди. «Прошу не залишати напризволяще мою маму, Стус Олену Яківну… Має потребу мама, в основному, в моральній підтримці, виплакуючи очі за сином. Люди добрі, пишіть їй, хай не буде вона одинокою у своєму горі — підтримайте її дух!». 6. Виразне читання й аналіз твору «Мені зоря сіяла нині вранці..» Усе життя В. Стус прагнув стати тим, ким він є. Ця позиція поета чітко окреслена у вірші «Мені зоря сіяла нині вранці…»: …Жити — то не є долання меж, а навикання і самособоюнаповнення. У «самособоюнаповненні» — суть Стусового світовідчуття. Саме це було метою поета, до здійснення якої він увесь час поривався й прагнув, незважаючи на перешкоди. «Самособоюнаповнення» націлене на самопізнання, самовизначення, самовдосконалення особистості. Протягом життя відбувається безперервний розвиток власного самособоюнаповнення. Стус постійно відкриває себе, ніби самонароджуючись, віднаходить у собі нові можливості людської індивідуальності. «Самособоюнаповненням» В. Стус відмежовувався від довколишнього світу, дозволяючи собі розкошувати у власній царині духу. Усвідомлена потреба самоти виявляє філософське заглиблення поета в споглядання внутрішнього життя. Він з неминучістю робить висновки: відсутність у світі зовнішньому вкрай необхідна для заглиблення у світ внутрішній. В умовах того часу для ліричного героя такий спосіб життя виявляється оптимальним. Адже усвідомлення того, що самота не вимагає зовнішніх борінь, дозволяє зосередитися на внутрішньому самовдосконаленні, що сприяє досягненню гармонії із собою. Таким чином, усамітнившись, Стус здобувається на внутрішню рівновагу. Його енергія долає будь-які життєві перешкоди, дозволяючи ліричному героєві залишатися внутрішньо непереможним. Навіть у стражданнях він має своєрідне задоволення й спокій, адже в самоті, приречений на осібне існування, залишається собою. Самозаспокоєння й внутрішню рівновагу поет відчуває, зближуючись із природою. Саме природа допомагає митцю віднайти виважений спокій. Цим спокоєм тамується внутрішній біль, завданий зовнішніми чинниками. Осмислення природи — ще один шлях самопізнання й самовдосконалення. Моменти єднання з природою стають виявами органічного стану його душі. Образ матері як хранительки роду В. Стус пов’язує з вічністю, прагне в собі втримати морально-етичні якості, властиві їй, адже вони не підвладні часові, історичним зрушенням, вони належать вічності: «Лиш мати — вміє жити, аби світитися, немов зоря». З роками поет збагнув секрет материнської мудрості: у будь-яких життєвих ситуаціях вона залишалася собою. Стусові з часом також властиво звіряти своє життя із батьківським, що є символом роду, відчуттям власного коріння, доростанням до осмислення себе.
В. Стус був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув’язнення. 19 листопада 1989 р. Україна прийняла у своє лоно прах поета, перевезений із зауральських таборів. Тепер він покоїться на Байковому кладовищі. Василь Стус повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину». Видатний поет посмертно висунутий на здобуття Державної премії імені Т. Шевченка 1991 р. в галузі художньої літератури (книга «Дорога болю»).
Нині український народ має змогу ознайомитися з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнювали його серце. Вірші Стуса піднімають наш дух, достукуються до нашої совісті, до приспаного брехнею сумління. Він серед нас, ми пишаємося ним, він — наша совість. Василь Стус — людина рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю й лицарською відвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть. 7. Виразне читання й аналіз поезій «Господи, гніву пречистого…» У вірші автор говорить про власну силу й незламність: «Де не стоятиму — вистою». Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові та матері Стус бачить духовних провідників, котрі визначають внутрішнє обличчя людини. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким «мати вродила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду») як спосіб вироблення внутрішньої сили. 1. Які художні засоби визначальні в поезії? Проаналізуйте. Зауважимо, що Бога як символ совісті людської, віри в добро та справедливість Стус згадує досить часто. Поет звертається до Бога в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей. 2. Що ви дізналися про Василя Стуса зі спогадів його знайомих, друзів, родичів? 3. Схарактеризуйте творчий шлях поета. Збірки віршів: «Круговерть» (1965), «Зимові дерева» (1965), «Веселий цвинтар» (1971), «Час творчості» (1972), «Палімпсести» (1986). Збірка «Зимові дерева» побачила світ за кордоном, у Брюсселі. Наступну збірку поет називає «Веселий цвинтар», у якій посилюються гротескові мотиви, що зумовлюється погіршенням громадського й творчого становища поета, а також духовною й політичною ситуацією в Україні. Під час арешту ця збірка була конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по пам’яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій 1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність». До книжки увійшли також вірші із збірки «Зимові дерева», про які сказано у вироку суду, що вони мають «наклепницький зміст» (зокрема, «Не можу я без посмішки Івана…», «Звіром вити, горілку пити…», «Отак живу: як мавпа серед мавп…», «Балухаті мистецтвознавці!..», «Який це час?..», «У Мар’їнці стоять кукурудзи…» та інші), а також вірші, написані в ув’язненні, і переклади німецьких поетів — Рагеля Фарнгагена (1771–1833) та Райнера Марія Рільке (1875–1926). Тематичне спрямування поезій Василя Стуса дуже влучно визначив І. Дзюба: «Говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована, нетематична. Або, інакше кажучи, вона вся на одну «тему»: поетове самопочуття, стан його «я». Під час слідства, у камері слідчого ізолятора КДБ у Києві, в концтаборах, на засланні Василь Стус використовував найменшу можливість, щоб писати, читати, перекладати. Формально йому не було заборонено писати, але фактично його за це переслідували, відбирали написане. Дякуючи друзям, чимало його творів збереглися, потрапили на волю, і за кордоном, коли вже не стало поета, була видрукувана збірка «Палімпсести» (видавництво «Сучасність», 1986). Про неї Стус говорив: «У новій збірці — вірші, написані між 1971–1977 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя». Сама назва символічна й багатозначна. Палімпсестами називалися пергаменти, з яких стерто первинний запис і зроблено новий, але крізь нього іноді можна розпізнати старий. Отже, йдеться, можливо, про співвідношення нового й старого, а водночас і про підтекст, що прочитується у філософських узагальненнях, алегоричних образах. VІ. Підбиття підсумків уроку VІІ. Домашнє завдання 1. Знати біографію В. Стуса. 2. Вивчити напам’ять вірш «Мені зоря сіяла нині вранці…» або «Як добре те, що смерті не боюсь я…» (на вибір). 3. Підготуватися до контрольної роботи. | |
| Переглядів: 866 | |
| Всього коментарів: 0 | |
