Учительська світлиця

Урок № 76
Тема. Культурний процес за радянської влади.
Мета: ознайомити з політикою більшовиків у галузі культури; розповісти про здобутки більшовиків у подоланні неписьменності населення; пояснити зміст основних термінів і понять; формувати
вміння учнів розкривати історичний процес через призму культурних процесів; виховувати в них
повагу до досягнень культури України всіх епох і періодів.
Тип уроку: комбінований.
Основні терміни та поняття: політизація, ідеологізація, агітпоїзд, хата-читальня.
Обладнання: підручник, стінна карта «Культурне і духовне життя в Україні 1917—1920 рр.»,
атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.
Хід уроку

ІІ. перевІрка дОмашньОгО завдання
 Запитання та завдання
1. Як складалися відносини між православною церквою й Українською Державою?
2. Які негативні явища простежуються в розвитку української культури за часів Директорії УНР?
3. Коли і в який спосіб було проголошено автокефалію УПЦ?
ІІІ. актуалІзацІя ОпОрниХ знань, умІнь І навичОк
 Запитання та завдання
1. Пригадайте основні здобутки української культури за часів УЦР,
гетьмана П. Скоропадського, Директорії УНР.
2. Коли було створено УАН і хто її очолив?
IV. вивчення нОвОгО матерІалу
1 умови розвитку культури. культура та ідеологія.
 Розповідь учителя
Більшовицька політика в духовній сфері відзначалася крайньою
політизацією та ідеологізацією. Культура мала бути засобом пропаганди комуністичних ідей та виховання «нової людини» — будівника комунізму, відданого більшовицькій партії. У такий спосіб комуністи приземляли культуру до ролі обслуги ідеології.
Установивши контроль над Україною, більшовики почали опановувати й культурно-освітню сферу. Політико-виховну та культурномасову роботу серед населення України координував і спрямовувавстворений на початку 1919 р. Наркомат радянської пропаганди, який
очолювали Артем (Ф. Сергєєв), а згодом — О. Коллонтай.
В  умовах війни більшовики створювали культурно-освітні заклади, що були пристосовані для пропаганди комуністичних ідей: клуби,
народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільські будинки тощо;
навіть узяли під свій контроль «Просвіти», намагаючись спрямувати
їх в інше ідеологічне русло.
Важливим елементом у пропагандистській кампанії були агітпоїзди, агітпароплави, концерти, мітинги, демонстрації, театралізовані
постановки тощо.
 Робота з термінами та поняттями
Політизація — надання чому-небудь, набуття чим-небудь політичного характеру, посилення зв’язку з політикою.
Ідеологізація культури — прагнення поставити культуру на службу певних соціальних груп, класів та інших спільностей.
Агітпоїзд — спеціальний залізничний потяг, прикрашений наочними агітаційними матеріалами, укомплектований спеціальною
командою агітаторів, акторів, які в містах зупинки для великих
мас населення влаштовували виступи, мітинги, концерти, театральні постановки з ідеологічним підтекстом, роздавали пропагандистську літературу, газети, листівки.
Спочатку державний контроль над культурною сферою не був
усеохоплюючим. Дозволялося розмаїття форм, жанрів, загалом «свобода» творчості. Від митців вимагалася лише лояльність до нової
влади. Така ситуація мала певний позитивний вплив на культурне
життя, а загальне прагнення народу до «кращого майбутнього», яке
обіцяли більшовики, надихало на творчість. Але вже незабаром така
«свобода» змінилася жорстким партійним диктатом.
2 Освітня політика більшовиків.
У сфері освіти політика Раднаркому УСРР відтворювала заходи,
уведені до цього більшовиками в Росії.
Згідно з рішеннями VIII з’їзду РКП(б), масова політична й культурна робота на селі мала провадитися в трьох напрямах: комуністична пропаганда, загальна освіта, культурна освіта. Основним
культурним осередком на селі стали хати-читальні, положення про
які Наркомат освіти УСРР виробив у липні 1920 р., а в містах —
народні будинки, бібліотеки, клуби. У 1920 р. на території республіки діяло 1300 клубів, понад 550 хат-читалень, близько 400 «Просвіт», 3100 бібліотек. Однак потенціал цих закладів не міг бути
використаний на повну потужність у зв’язку з масовою неписьменністю. Напередодні революції в Україні неписьменними були 72 %
населення. Створення республіканської комісії з ліквідації неписьменності (серпень 1920 р.), випуск підручників, букварів, навчальних програм дозволили розпочати її успішне подолання. На кінець
1920 р. 51,9 % населення України вже вміло читати й писати.
Таке прагнення подолати неписьменність населення було продиктоване тим, що через засоби масової інформації, друковане слово
можна було проводити цілеспрямовану політику виховання в комуністичному дусі.
Великої уваги радянські органи приділили шкільній освіті. 2 липня 1919 р. уряд УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу», яке закріплювало обов’язковість і безплатність навчання дітей
віком від 7 до 16 років, спільне навчання хлопчиків та дівчат, викладання навчальних предметів рідною мовою, політехнічний (наближений до життя) характер освіти. Наприкінці 1920 р. в Україні
налічувалося 22 тис. шкіл, у яких навчалося 2,25 млн учнів, половина з них — українською мовою.
 Робота з документом
Із декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України
«Про завдання Радянської влади в галузі освіти»
(26 січня 1919 р.)
Оскільки освіта мас є однією з перших умов усвідомлення масами
своїх класових революційних завдань, то Тимчасовий робітничо-селянський уряд приділить найсерйознішу увагу організації шкільної і позашкільної освіти. Створення єдиної трудової школи, відкриття широкого
доступу до університетів і фахової освіти робочим і селянським масам,
організація народних університетів — ось в основних рисах педагогічна
програма Тимчасового уряду…
1) Які основні завдання висували більшовики в освітній сфері?
2) Яку мету ставили більшовики в розвитку освіти?
Унаслідок тривалої війни стали сиротами й безпритульними десятки тисяч дітей. 1 липня 1920 р. Наркомат освіти УСРР оприлюднив «Декларацію про соціальне виховання дітей», згідно з якою
в республіці розгорнувся рух на допомогу знедоленим підліткам.
В усіх губернських центрах і промислових містах було відкрито дитячі будинки, провадився збір коштів і натуральних пожертвувань
на адресу сиріт і безпритульних.
Для забезпечення педагогічними кадрами середньої та вищої школи Наркомос УСРР оголосив мобілізацію професорсько-викладацького складу. Щоб готувати вчителів, протягом 1920 р. було відкрито
20 педінститутів, 48 педагогічних технікумів, близько сотні учительських курсів.
Зазнала істотних змін і система вищої освіти. Замість університетів, які скасовувалися (до речі на території Росії вони не були
скасовані), на їхній базі було створено кілька спеціалізованих самостійних інститутів. У 1920 р. в УСРР діяло 38 інститутів, у яких
навчалося 57 тис. студентів. Навчання було безкоштовним. Представники робітничого класу та трудового селянства отримали можливість вступати до вузів, не маючи середньої освіти, не складати
вступні іспити. Для підготовки для вступу у вузи відкривалися робітничі факультети (робітфаки).
Радянська влада створила умови для професійної освіти: у 665 професійних школах і на 13 робітфаках навчалося 60 тис. студентів.
Більшовики виявили жваву зацікавленість результатами роботи
українських учених. Поновлюючи в 1919 р. діяльність Української
академії наук, уряд надав у її розпорядження будинок, а також
виділив кошти. В УАН було три відділи (історико-філологічних,
фізико-математичних та соціально-економічних наук), у складі яких
працювали три інститути, 26 кафедр, кабінетів, а також 200 штатних і 500 позаштатних наукових співробітників.
Більшовики стежили за настроями в академічному середовищі і,
не вагаючись, удавалися до репресивних заходів, коли вважали, що
для цього є найменші підстави. Так, вони заарештували С. Єфремова, позбавили громадянських прав В. Косинського, і лише після
неодноразових клопотань керівництва УАН академіки дістали змогу
працювати.
 Завдання
Складіть таблицю «Освітня політика в 1917—1920 рр.», порівнявши розвиток освіти в період УЦР, П. Скоропадського, Директорії
УНР, Денікінського режиму, радянської влади.
3 книговидання та література.
Прагнучи створити в країні відповідну ідеологічну атмосферу, Комуністична партія не шкодувала коштів на розвиток видавничої справи. У кожному губернському й повітовому центрі виходили одна або
кілька газет російською, українською, а часом і єврейською мовами.
Усього в 1919 р. налічувалося 388 періодичних видань, у 1920 р. —
360. У поєднанні з літературою агітаційно-пропагандистського спрямування періодична преса стала могутнім засобом формування суспільної свідомості.
Революційні струси вивели на авансцену низку самобутніх, талановитих постатей, зрозумілих і близьких широким верствам трудового народу. Серед робітництва та селян України були популярні збірки «Сонячні кларнети» (1919 р.) і «Плуг» (1920 р.) П. Тичини,
«Заспів» (1920 р.) В. Чумака, «Удари молота і серця» (1920 р.)
В. Еллана-Блакитного, «В польському раю» (1920 р.) І. Кулика,
«Новели» (1920 р.) О. Досвітнього та твори інших сучасників. Із
цікавістю читали дорослі й молодь пригодницьку літературу. Успіх
у Харкові мали літературна група «Гроно» (1920 р.), серед учасників якої точилися запеклі дискусії на поетичних диспутах. Тут
сперечалися про те, кому і як будувати соціалізм, про революційні настрої мас, чи буде місце романтиці й ліриці в новому суспільстві.
У той складний час розпочалася творча діяльність майбутніх класиків української прози — А. Головка, Остапа Вишні, О. Донченка,
І. Ле, С. Скляренка, П. Панча. Поетичну скарбницю України поповнювали твори О. Олеся (Кандиби), В. Сосюри, П. Тичини, В. Чумака,
В. Еллана-Блакитного та ін.
Загалом у революційний час в українській літературі формується
кілька течій:
8 романтизм, який представляли В. Сосюра, В. Еллан-Блакитний,
В. Чумак та ін.;
8 неокласицизм, до якого належали М. Зеров, М. Рильський,
Ю. Клен та ін.;
8 символізм, представлений П. Тичиною, Я. Савченком та ін.
4 театральне й музичне життя.
У 1920 р. активно розвивався театр. Головну увагу творчих колективів було спрямовано на обрання репертуару, використання кращих творів вітчизняної та зарубіжної драматургії, а також створення
нових сучасних п’єс.
У Києві виникла ціла низка професійних та робітничо-селянських
театрів, зокрема, народний театр профспілки артистів сцени та арени
«Синяя птица», театр Першого комуністичного полку, театр Червоної
армії, шість районних театрів та ін.
Талановитий творчий колектив підібрався в київському театрі
ім. Т. Шевченка, який було створено в березні 1919 р. Під керівництвом
режисера О. Загарова тут ставилася вітчизняна й західноєвропейська
драматургічна класика, а в спектаклях брали участь Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, О. Мар’яненко, О. Сердюк та ін. Справжнім явищем театрального життя став вінницький Новий драматичний театр
ім. І. Франка, заснований на початку 1920 р. Г. Юрою.
Розвиток музичного мистецтва в ті роки пов’язаний із Республіканським симфонічним оркестром ім. Лисенка, організованим у Києві в 1919 р., а також концертною діяльністю Державної української
мандрівної капели (в абревіатурі — «ДУМКА») під керівництвом
Н. Городовенка. Симфонічні оркестри виникли також у Харкові, Катеринославі, Одесі.
Плідно діяла Українська академія мистецтв, заснована за доби
Центральної Ради. Вона об’єднувала таких своєрідних майстрів пензля,
як М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, А. Маневич,
О. Мурашко, Г. Нарбут. На цей час припадає сплеск «монументальної пропаганди» — створення скульптур видатних діячів революційного руху, творців культури та мистецтва минулого.
Перші кроки робив український кінематограф, який продукував
стрічки агітаційно-пропагандистського змісту.
Але така плідна творча атмосфера натикалася на диктат із боку
відповідних структур, які вимагали «ідеологічно правильних» спектаклів, вистав. Наприклад, Харківський губревком уже 4 січня 1920 р.
запропонував відділу народної освіти у двотижневий строк закрити
аполітичні театральні установи й підготувати список тих театрів, які
«необхідно відкрити для робітників, підібравши відповідний репертуар як для театрів, так і для кінематографів».
5 нищення пам’яток минулого.
Будівництво нового комуністичного суспільства мало відбутися лише після того, як старий світ буде зруйновано дощенту. Такий підхід
мав негативний відбиток на культурних надбаннях попередніх епох.
Почалося безглузде руйнування пам’яток минулого. У травні 1919 р.
декретом Раднаркому УСРР започатковувалося знесення старих пам’ятників, споруджених у дореволюційний час. У результаті поряд із ліквідацією стандартних пам’ятників царів і царедворців, які в Російській
імперії виконували пропагандистську функцію, було зруйновано чимало таких, що мали художню та історичну цінність. Натомість створювалися пам’ятники «видатним революціонерам».
6 церковно-релігійне життя.
Під час першого встановлення більшовицька влада, перебуваючи
в Києві, не встигла будь-яким офіційним чином задекларувати своє
ставлення до церкви. Однак кілька фактів не залишали сумнівів у її
антицерковній позиції: унаслідок обстрілу та реквізицій постраждало кілька київських храмів; загін червоноармійців, удершись на територію Лаври, розстріляв митрополита Київського й Галицького
Володимира.
Під час повторного повернення більшовики вже керувалися декретом «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви
(Про свободу совісті)» від 20 січня 1918 р. У документі, крім положень, які фіксували світський характер держави й відокремлення
церкви від школи, ухвалювалися такі положення, що ставили релігію
та церкву в безпрецедентне становище. Ішлося про заборону релігій
ним громадам і церкві володіти власністю, позбавлення їх прав юридичної особи, націоналізацію церковного майна. Проте в документі
не було жодних указівок, як це втілювати в життя, що створювало
безліч конфліктних ситуацій і зловживань місцевих органів влади.
Формально реалізація закону була доручена спеціальному відділу
Наркомату юстиції.
Хоча більшовики проголосили свободу совісті, тобто сповідувати
чи не сповідувати релігію, у реальному житті вони проводили жорстку антицерковну політику, насаджуючи атеїстичні погляди. У результаті церква як консервативна за своєю суттю та призначенням
організація виявила ознаки опозиційності до таких перетворень і фактично постала в очах більшовиків одним із ворогів, із якими необхідно боротися. В Україні дія декрету про свободу совісті набула
правочинності лише в 1919 р., але вже незабаром виявився його
згубний вплив на церкву.
Влада чинила всілякі утиски церкві, інколи просто знущаючись
над священнослужителями та представниками релігійних громад.
Місцева влада часто вимагала укладання договорів на оренду храмових приміщень, хоча культове майно, згідно з декретом, мало
переходити до релігійних організацій у безплатне користування.
Духовенство обкладалося непосильними податками. Траплялися випадки заборони на збір у парафіях пожертвувань, які призначалися для придбання церковно-богослужбових предметів і господарські
цілі. Деякі представники влади взагалі забороняли будь-які збори
груп віруючих, убачаючи в них можливість змови, контрреволюції.
Окремі ревні чиновники вимагали оформлення спеціальних документів бажаючим відбути культові відправи та обряди.
Особливу роль у гоніннях на церкву відігравала ВУЧК. У перебігу полювання на тих, хто співчував українським визвольним змаганням, часто жертвами ставали особи духовного звання.
Конституція РСФРР 1918 р., а слідом за нею й Основний Закон
УСРР 1919 р. позбавили ченців і церковнослужителів активного та
пасивного виборчого права, відмовивши їм у праві бути повноцінними громадянами.
29 липня 1920 р. Наркомюст ухвалив рішення про ліквідацію
святих мощей «у всеросійському масштабі». Більшовики, усвідомлюючи, що цими діями вони ображають релігійні почуття значної частини населення, рекомендували здійснювати експертизу релігійних
святинь лише за сприятливих умов і доводити справу до кінця (тобто вивозити мощі до музеїв або ховати їх).
Радянські власті заборонили викладання будь-яких віровчень у державних, громадських і приватних навчальних закладах, за винятком
спеціальних богословських.
Незважаючи на те, що віра в Бога визнавалася на законодавчому рівні приватною справою, держава втручалась у справи церкви та віруючих. У партійній програмі, затвердженій VIII з’їздом
РКП(б) в 1919 р., наголошувалося: «РКП керується переконаннями,
що лише здійснення планомірності та свідомості в усій суспільно-господарській діяльності мас потягне за собою повне відмирання релігійних забобонів». Досягненню цієї стратегічної мети підпорядковувалися всі наступні кроки більшовиків щодо релігії та
церкви.
Для України за радянської влади залишалася актуальною проблема автокефалії УПЦ. Користуючись правом реєструвати статути
релігійних громад в органах влади, колишні члени Всеукраїнської
православної церковної ради (ВПЦР) при Миколаївському соборі Києва заснували гурток прихильників автокефалії. На чолі гуртка стояв
М. Мороз, а його заступником був В. Липківський. Вони ж очолили
другу ВПЦР, утворену у квітні 1919 р. Але її діяльність була перервана під час окупації Києва денікінцями, які виступали за єдину
й неподільну Російську православну церкву.
Із відновленням радянської влади в Україні ВПЦР активізувала
діяльність у напрямі відкриття нових автокефальних парафій. Але
для повнокровного життя автокефальній церкві бракувало власного
єпископату. Висвячення його було пов’язано з канонічними перешкодами. Тому діячі ВПЦР пішли на повний розрив із Московською
патріархією й 5 травня 1920 р. проголосили Українську православну
церкву автокефальною та соборноправною.
Більшовики до цього акту поставилися прихильно, імовірно, сподіваючись, що поява самостійної Української церкви негативно вплине на РПЦ, із якою не можна було не рахуватися.
У липні 1919 р. Київський губвиконком передав автокефалістам
Софійський собор. Швидкими темпами здійснювався переклад богослужбових книг українською мовою, у чому посильну допомогу
церковникам надавали академік А. Кримський і професор Г. Голоскевич. Було зроблено певні кроки в справі організації духовної
освіти.
Прихильники автокефалії Української церкви скористалися особливістю радянського законодавства, згідно з яким факт існування
релігійних організацій установлювався не рішенням вищого духовного центру, а державними органами, які їх реєстрували.
У жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор, на якому було обрано першого митрополита УАПЦ —
В. Липківського. Канонічних підстав для цього не було, оскільки
на Собор не вдалося запросити єпископів та архімандритів, які
здійснили б рукопокладання. Тому більшість істориків церкви вва
жали неканонічними й ті висвячення священиків та єпископів,
які пізніше здійснював митрополит В. Липківський. Незважаючи
на це, УАПЦ на теренах УСРР проіснувала до 1930 р. Потім її
центри збереглися за кордоном. У 1990-х рр. вона відновила свою
діяльність в Україні.
 Завдання
Визначте основні тенденції релігійного життя в 1917—1920 рр.
V. закрІплення нОвОгО матерІалу
 Фронтальне опитування
1. Яким було ставлення більшовиків до сфери культури?
2. Які негативні явища в розвитку культури з’явилися з установленням більшовицького режиму?
3. Які зміни в системі шкільної та вищої освіти було запроваджено
більшовиками в 1919—1920 рр.?
4. Назвіть видатні театральні та музичні колективи, що діяли в УСРР.
5. Яким було ставлення більшовиків до культурних надбань минулого?
6. Як було створено УАПЦ? Чому більшовиками було підтримано
створення УАПЦ?
7. Чим була зумовлена політизація та ідеологізація культури за часів більшовицького режиму?
8. Із якою метою більшовики розгорнули кампанію з ліквідації неписьменності серед населення?
VI. пІдсумки урОку
8 Незважаючи на встановлення більшовицького режиму українська
культура продовжувала плідно розвиватися.
8 Кількісний стрибок у розвитку культурної мережі, пробудження
в робітничих масах прагнення до засвоєння духовних цінностей
та інші позитивні явища не можна розглядати відокремлено від
інших сфер життя. В ситуації, коли через призму воєнних перемог розглядалося все сьогодення й майбутнє, здавалося просто
недоцільним аналізувати світовий досвід духовної культури. Це
неминуче призводило до применшення народної культури, деформації естетичних критеріїв, тенденційності, руйнування здобутків
минулого тощо.
VII. дОмашнє завдання
1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника.
2. Підготуйтеся до семінарського заняття за темою «Культура України в 1917—1921 рр.».
3. Складіть тези за темою «Культурний процес в УСРР у 1919—
1921 рр.».
4. Визначте, які основні здобутки української культури за часів УЦР,
гетьмана П. Скоропадського, Директорії УНР були використані
більшовиками.