Учительська світлиця

Урок № 68

Тема. Урок позакласного читання. Життя і творчість І. Буніна. Протиставлення зовнішньої краси внутрішньому моральному каліцтву в оповіданні «Красуня»

ІV. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

Повідомлення учнів

Життя і творчість І. Буніна

Іван Олексійович Бунін народився 23 жовтня 1870 р. в Воронежі, у знатній, але зубожілий родині поміщиків Буніних. Серед пращурів письменника був класик російської літератури ХІХ ст. Василь Жуковський, друг Олександра Пушкіна, один з ентузіастів викупу з кріпацтва Тараса Шевченка.

У Івана були два старших брати: Юлій та Євген. Мати хлопчиків, Людмила Олександрівна, завжди говорила, що «Ваня ще з народження відрізнявся від інших дітей», що «ні в кого немає такої душі, як у нього».

1874 р. Буніни переїхали із міста в село, на хутір Бутирки Орловської губернії, у родовий маєток. Там минуло дитинство Івана. Спогади про нього, за словами самого письменника, пов’язані «з полем, з мужицькими хатами» та їхніми мешканцями. Хлопчик товаришував з дітьми селян, разом із ними пас худобу, ділив з ними просту селянську їжу. Саме в селі Бунін написав перший вірш. Це сталося, коли йому було вісім років.

В одинадцять років Іван вступив до гімназії міста Єлець. У гімназії він продовжував створювати вірші, наслідуючи манеру Пушкіна та Лермонтова.

Гімназію Іван не закінчив, він вирішив продовжувати освіту самостійно, під керівництвом брата Юлія.

Восени 1889 р. Бунін став співробітником редакції газети «Орловський вісник», у якій друкував свої вірші, оповідання, літературно-критичні статті. У цей період письменник-початківець жив у злиднях: його батько розорився і не міг матеріально допомагати дітям, а газетний заробіток був дуже скромним.

1892 р. Бунін із дружиною Варварою Пащенко (молоді люди познайомилися в редакції «Орловського вісника») переїхав до Полтави. Там брат письменника Юлій працював статистиком у губернській земскій управі. Юлій Андрійович допоміг подружжю влаштуватися на роботу в ту саму управу. Окрім того, брати Буніни увійшли до складу редакції газети «Полтавські губернські відомості». Видання друкувало оповідання Івана та статті, написані за замовленням земства. Із часом твори Буніна почали з’являтися на сторінках газети «Киянин», журналів «Вісник Європи», «Російське багатство» та ін.

Навесні та влітку 1894 р. Бунін подорожував Україною. «У ті роки,— згадував він пізніше,— я був закоханий у Малоросію, в її села та степи, жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його».

1895 р., після розриву з дружиною, Бунін залишив службу в Полтаві та поїхав спочатку до Петербурга, а потім — до Москви, де зблизився з літературними колами, познайомився з поетами К. Бальмонтом і В. Брюсовим, письменниками А. Чеховим і В. Короленком.

Улітку 1898 р. Бунін опинився в Одесі, де брав участь у зустрічах митців із групи «Товариство південноросійських художників». У приморському місті письменник покохав Ганну Цакні, яка стала його другою дружиною. Але шлюб розпався через два роки.

У 1900-ті рр., після розлучення з Цакні, Іван Олексійович багато подорожував Європою, випустив збірку віршів «Листопад» та переклад «Пісні про Гайавату» американського поета Г. Лонгфелло. Буніна визнали як одного з найкращих сучасних письменників. А в жовтні 1903 р. Російська Академія наук відзначила переклад «Пісні про Гайавату» Пушкінською премією.

1906 р. в Москві Бунін познайомився з донькою члена Московської міської управи Вірою Муромцевою. Вона стала супутницею письменника до кінця його днів. Подружжя здійснило велику подорож країнами Близького Сходу: Єгиптом, Сирією, Палестиною.

1909 р. Бунін отримав другу Пушкінську премію за власні вірші та переклади творів Дж.-Г. Байрона, а також був обраний почесним академіком Російської Академії наук.

1910 р. вийшла друком повість Буніна «Село», що зображувала сучасне життя селян без прикрас та зробила автора надзвичайно популярним. Твір, за словами Івана Олексійовича, «різко малював російську душу, її світлі й темні сторони, суто трагічні основи». Сучасник Буніна Максим Горький зазначив, що «так глибоко, так історично село ще ніхто на брав».

Новий творчий зліт Буніна ознаменувала повість «Суходіл» (1912), у якій розкрилося вміння письменника піднімати у світ поезії явища буденного життя, створювати образи великої психологічної глибини та складності.

Тривожний революційний рік (1917) Бунін із дружиною провели в селі Глотове Орловської губернії та в Москві. Навесні 1918 р. пара перебралася до Одеси, а через два роки вирішила покинути Росію.

У березні 1920 р. Бунін і Муромцева опинилися в Парижі. У цьому місті, а також на півдні Франції, у містечку Грас, письменник провів довгі роки еміграції.

У Франції було написано багато творів, що відзначили нові досягненя російської прози: повість «Митине кохання», оповідання «Сонячний удар», роман «Життя Арсеньєва» та багато інших. Як сказав К. Паустовський, у цих творах Бунін прорвався до «глибокого метафізичного відчуття трагічної природи людини».

1933 р. письменникові присудили Нобелівську премію з літератури «за строгу майстерність, із якою він розвивав традиції російської класичної прози».

1936 р. Бунін здійснив подорож до Німеччини, де вперше зіткнувся з фашистським режимом: у місті Ліндау його на деякий час арештували та піддали принизливому обшуку. А 1940 р. німці прийшли до Франції, де жив Бунін.

Під час окупації письменник не друкував власних творів, жив у злиднях, навіть голодував. До завойовників він ставився з ненавистю, радів перемогам радянської армії.

Через п’ять років після закінчення війни письменницька спільнота світу відзначила 80-річний ювілей Буніна. А через три роки Івана Олексійовича не стало. Він помер 8 листопада 1953 р. на руках дружини. Його поховали на кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа під Парижем.

Збірка І. Буніна «Темні алеї»

Перебуваючи в еміграції, І. Бунін розпочав роботу над збіркою оповідань «Темні алеї». Вона тривала сім років — з 1937 по 1944 р. Більшість оповідань було створено під час Другої світової війни в місті Грас. 1953 р. автор доповнив давно завершену збірку ще двома оповіданнями: «Навесні в Юдеї» та «Ночівля».

Назву збірка отримала від оповідання, що її відкриває. У свою чергу, його заголовок відсилає до рядків вірша російського поета ХІХ ст. Миколая Огарьова «Звичайна повість».

Сам Бунін та дослідники його творчості вказували на джерела сюжетів оповідань: це твір грецького філософа Платона «Бенкет», Біблія, трагедія Софокла «Антігона», збірка новел «Декамерон» італійського письменника Дж. Боккаччо, лірика Ф. Петрарки і Данте, вірші Я. Полонського і А. Фета, поема М. Гоголя «Мертві душі» та багато інших.

Книга містить сорок оповідань, що складають три розділи.

Головна тема збірки — кохання. Бунін досліджує різні види кохання в усіх його проявах і найтонших відтінках: природний потяг, хіть («Гість», «Кума», «Панянка Клара»); випадковий зв’язок, що перетворюється на справжне кохання, яке буває раз у житті («Антігона», «Визитні картки»); любов-обожнювання («Пізня година») та ін. Таким чином, книга сприймається як діалог душі з тілом, у якому і перше й друге набувають людських подоб, зливаються в мить напруження почуттів і втрачають одне одного у хвилини падінь.

Бунін вважав «Темні алеї» своїм найкращим твором.