Учительська світлиця

Урок № 51

Тема. Бароко як художній напрям у європейській літературі та інших видах мистецтва. Видатні представники європейського бароко

5. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Слово вчителя

У XVII ст. Європа переживала неспокійні часи. У цей період наростала криза феодалізму, формувалися нові буржуазні відносини. Монархи різних держав, зокрема Франції, Англії, Пруссії, прагнули об’єднати країни під своєю абсолютною владою, зробити їх неподільними. Тому XVII ст. називають віком абсолютизму.

Значні зміни відбувалися в релігійному житті Європи. У XVI ст. почалася Реформація (лат. reformatio, від re — «знову» та formare — «утворювати») — релігійний рух на чолі з німецьким богословом Мартіном Лютером за перетворення церкви, наслідком якого було відпадіння багатьох держав від римо-католицької церкви, виникнення протестантизму. У XVIІ ст. серед католиків у відповідь народжується Контрреформація (від лат. contra — «проти» та reformatio — «перетворення»). Контрреформація мала на меті зміцнення позицій католицизму та серйозно вплинула на політичне і культурне життя Західної Європи.

У 1618–1648 рр. Європу спустошила Тридцятирічна війна — воєнний конфлікт за гегемонію в Священній Римській імперії, до якого було втягнуто багато країн. Окрім того, голод і епідемії, що забирали тисячі життів (наприклад Лондонська чума 1665 року, через яку померло близько ста тисяч осіб — 20 % населення міста), постійно нагадували людині про короткочасність життя і неминучу смерть.

Світосприйняття людини XVIІ ст. було прнизане трагізмом усвідомлення нескінченності космосу і розумінням власної мізерності. Одночасно страх смерті підсилював насолоду від миттєвих радощів життя.

Складнощі та суперечності почуттів людини XVIІ ст. намагалося відобразити мистецтво. У ньому сформувався новий художній напрям бароко (італ. barocco від португальського виразу perola barroca — «перлина неправильної форми»). Художнім напрямом називають єдність художніх явищ, що існували протягом якогось часу. Деякі вчені вважають, що бароко — це не напрям, а стиль, тобто єдність усіх елементів художньої форми, що є характерною для окремої епохи.

Художній напрям бароко зародився в Італії наприкінці XVI ст., коли, за визначенням сучасного українського літературознавця В. І. Мацапури, «оптимізм, простота і прозора ясність, властиві творчості митців ренесансної доби, перестають задовольняти». Він поширився переважно в католицьких країнах Західної Європи. Проіснував цей напрям до середини XVIІІ ст.

В основі напряму лежало уявлення про складність і суперечливість світу, драматизм буття та призначення людини.

Напрям бароко панував у різних видах мистецтва. Бароко прагнуло злиття різних мистецтв у єдиному ансамблі, тому для доби, коли панував цей напрям, характерним є синтез мистецтв, взаємопроникнення архітектури, живопису, скульптури й декоративного мистецтва, поезії та музики.

Для творів мистецтва бароко основними є такі ознаки як, складність форм, парадність, піднесеність, пишність, динамічність, сміливі контрасти масштабів, світла й тіні, кольорів.

Література бароко, як і весь напрям, тяжіла до складних форм, пишності, величності. Її образи та мова підкреслено ускладнені; письменники використовували незвичні прийоми, тому їхні твори сприймаються як химерні, вигадливі.

Бароковим авторам було притаманне песимістичне бачення людини і її взаємодії зі світом. Вони розмірковували над дисгармонією світу і людини, їх трагічним протистоянням, над внутрішньою боротьбою в людській душі. Це поєднувалося з вірою в реальність духовного начала, у велич Бога. Для представника бароко світ — це вічна і велична природа, а людина — маленька піщинка, що водночас зливається зі світом і протистоїть йому.

Сутність людини бароко, на відміну від цілісних натур літератури ренесансу, роздвоєна. Митці з бароковим світоглядом гостро переживають тлінність людського життя. І разом зі швидкоплинним життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все живе. Так, ліричний герой німецького барокового поета А. Гріфіуса із захопленням дивиться на чудову троянду, але думає не про її красу, а про те, що незабаром вона зів’яне.

Митці XVIІ ст. відкинули ренесансну ідею гармонії розуму й почуттів. У цей час розум і почуття протиставляються, у творах помітне загострення пристрастей.

Письменники й поети доби бароко тяжіли до поєднання протилежних начал: реалістичних описів і алегоричного зображення, трагічного і комічного, песимізму й іронії, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, релігійних і світських мотивів, античних і християнських образів.

Один із найхарактерніших елементів суперечливого барокового світосприйняття — протиставлення реальності й ілюзії. Нерідко дійсність у письменників барокового напряму перестає бути реальною. Вона стає примарною та ілюзорною. Недарма один із найкращих творів доби бароко драматурга Педро Кальдерона називається «Життя — це сон».

Дослідники виділяють у літературі бароко дві течії.

1. Високе бароко — розробляло «високу» проблематику (філософську, загальнолюдську), торкалося вічних питань буття. Воно пов’язане в першу чергу з драмою, з творчістю іспанського драматурга Педро Кальдерона та німецького поета й драматурга Андреса Гріфіуса.

2. Низьке бароко — зверталося до сучасного, побутового матеріалу, спиралося на сатиру, традицію шахрайської літератури. Представники цієї течії — французькі автори Шарль Сорель і Поль Скаррон.

У літературі бароко на перший план вийшли лірика, роман, драматургійні жанри трагедії та комедії. Проте кожна країна мала свою специфіку в розвитку жанрів. Наприклад, в Італії, де сформувався цей художній напрям, він реалізувався перш за все в поезії. Родоначальником літератури бароко вважають поета Джамбатісту Маріно, автора ліричних збірок «Ліра», «Цівниця», героїчних і любовно-міфологічних поем. В іспанській літературі бароко знайшло втілення в епосі, ліриці та драмі. У німецькій — у поезії та драматургії.

2. Повідомлення учнів

Архітектура бароко

Хоч архітектура бароко сягає корінням мистецтва Ренесансу, вона суттєво відрізняється від архітектури попередньої доби. Архітектура Відродження характеризується гармонією та врівноваженістю, в той час як бароко притаманні драматичні, сміливі ефекти композиції, кольору, ритму, віртуозні пишні форми. Архітектурні пам’ятки цього художнього напряму характеризують яскраві виразні елементи; криволінійні волюти (від італ. voluta — завиток, спіраль; архітектурний мотив, спіралевидний завиток із колом у центрі), вежі з банями, що обрамлюють фасад будівлі, увігнуті або опуклі стіни.

Однією з перших видатних пам’яток бароко на його батьківщині, в Італії, є церква Іль Джезу, побудована 1575 р. за проектом архітекторів Дж. Да Віньоли та Дж. делла Порти. Це споруда, у плані подібна до хреста. Два яруси її фасаду пов’язані за допомогою хвилеподібних елементів — волют.

Такі характерні для бароко риси, як експресивність, динамізм, декоративність, наявні у творчості великого італійця Франческо Борроміні. Його невелика церква Сан-Карло алле Куатро Фонтана в Римі (1667) найбільш ефектно представляє художній напрям. У плані споруда утворює овал. Система колон контрастує з хвилеподібною поверхнею стін. Органічна скульптура та помірний, але надзвичайно яскравий декор довершують композицію храму.

Архітектура бароко широко використовує театральні засоби: світло, перспективні ефекти, гру з масштабом. Завдяки їм митці могли коригувати реальність, створювати ілюзійні картини. Так, інтер’єри Борроміні справляють враження більших за розміром, ніж є насправді.

Оптичні прийоми, що змінюють простір, використовувалися не лише в інтер’єрах і фасадах будівель. Лоренцо Берніні, видатна постать в архітектурі та скульптурі бароко, геніально продумав площу Святого Петра в Римі (1663). Завдяки колонаді Берніні створив штучну перспективу, систему ілюзійного корегування вигляду собору Святого Петра. Колонада візуально збільшує собор, дозволяє відволіктися від споруди лише в центрі площі.

Архітектурне бароко поширилося в Іспанії, Німеччині, Бельгії (тоді — Фландрії), Нідерландах, Франції. Найвідоміші споруди в цьому стилі — Версальський палац (архітектори Луї Лево та Жуль Ардуен-Мансар) і Люксембурзький палац (архітектор Соломон де Бросс) у Франції.

Цікаво, що бароко добре прижилося в архітектурі Латинської Америки. Архітектура храму в стилі бароко стала ідеалом краси в розумінні місцевого населення. Взірці барокових споруд у Новому Світі трапляються скрізь від Аргентини до Мексики.

Бароко прийшло і в Східну Європу. Величезним полігоном цього стилю став російський Санкт-Петербург. У місті та на його околицях можна побачити багато барокових будівель: палац у Петергофі, Зимовий палац та ін.

Архітектори бароко не ввели нових типів будівель, але знайшли для старих типів — церков, палаців, вілл — нові конструктивні, композиційні та декоративні прийоми, що кардинально змінили форму та зміст архітектурного образу. Вони зруйнували зв’язок між інтер’єром і фасадом будівлі, підвищивши естетичний вплив останнього, посилили пластичність і живописність загального вирішення споруди.

Бароко в живописі

Для живопису бароко характерні динамізм, барвистість, пишність, виразність форм. Спокій і ясність композиції полотен Відродження змінюється її свободою та немовби випадковістю. Фігури зміщуються від центру й розташовуються за діагональними лініями. Така побудова створює враження руху, дозволяє одним поглядом охопити простір, змушує глядача думати, ніби картина — це випадковий фрагмент неосяжного цілого.

Експресивність і динаміка форм народжують іще одну характерну для бароко рису — використання різноманітних контрастів: образів, рухів, кольорів, освітлених і темних планів. Усе це доповнюється тяжінням до декоративності.

Біля витоків бароко в живописі стоять великі італійські майстри: Мікеланджело Мерізі да Караваджо, Людовіко Караччі та його двоюрідні брати Аннібале й Агостіно Караччі, розквіт творчості яких припав на кінець XVI — початок XVIІ ст. Вони виробили засади нового напряму, вивчаючи класичну спадщину XVI ст.

Барокове мистецтво Італії обслуговувало переважно католицьку церкву, двори князів, численне дворянство. Небаченого розквіту досягли декорування храмів і палаців, а також монументальний розпис склепінь, плафонів, стін у техніці фрески. Темами церковного розпису були пишні сцени за участю Христа, Діви Марії, святих і релігійних діячів. Дуже поширеними були сцени кар, релігійного екстазу та мук святих. На плафонах палаців домінували алегоричні та міфологічні сюжети.

У XVIІ ст. активно розвивався світський станковий живопис (тобто такий, що виконувався на мольберті). Художники охоче бралися за біблійні, античні, міфологічні теми, пейзажі, натюрморти, портрети, сцени з життя знаті та селян, батальні сцени.

Видатні майстри бароко в багатьох країнах Західної Європи. До італійської школи бароко належали П’єтро да Кортона, Андреа дель Поццо, Сальватор Роза. У Фландрії розквітла творчість Пітера Пауля Рубенса, роботам якого притаманні рухливість, нестримна життєвість і чуттєвість. В Іспанії принципи бароко втілювали Дієго Веласкес, Хусепе де Рібера, Франсіско де Сурбаран і Ель Греко. Їхньому мистецтву властиві декоративність, примхливість, витонченість форм, гра світлотіні, емоційна напруга, протиставлення реального й ідеального, тілесного й аскетичного, піднесеного і смішного.

Роботи голландського художника, видатного майстра світлотіні Рембрандта Харменса ван Рейна втілюють увесь спектр людських переживань. До його появи образотворче мистецтво не знало такої емоційної насиченості. Полотна Рембрандта відкривають глядачеві вічний духовній світ почуттів.

Художники бароко подарували мистецтву нові прийоми просторової інтерпретації форми в її життєвій динаміці. Єдність життя в чуттєво-тілесній радості буття, в трагічних конфліктах складає основу прекрасного в мистецтві бароко.

Бароко в Україні

Українське, або козацьке, бароко — різновид стилю бароко, що спочатку був поширений на Лівобережній Україні, а після вступу Війська Запорозького в російське підданство поширився в інших землях Російського царства.

Виникнення українського бароко пов’язане з Визвольною війною 1648‑1654 рр. за незалежність, пафосом цієї війни та перемоги в ній. Історичні події зумовили характерну для доби бароко двоїстість світовідчуття. Українське бароко часто називають козацьким, бо в його культурі яскраво виявилися козацькі звичаї, смаки, характер. Героями літературних і живописних творів часто ставали козаки, гетьмани, які були водночас меценатами й замовниками мистецьких творів. Козацьке бароко активно розвивалося в XVIІ–XVIІІ ст. Воно втілилося в архітектурі (переважно храмовій), живописі, музиці, літературі.

Для архітектури українського бароко властиве поєднання декоративно-пластичних рішень західноєвропейського бароко та Ренесансу з творчою переробкою спадщини православного храмового будівництва.

Перші зразки козацького бароко з’явилися під час оновлення київських та чернігівських храмів домонгольських часів, яке проводили політичний, церковний і освітній діяч митрополит Петро Могила та його наступники. Під час робіт перекладали склепіння, баням надавали форми груші чи бутона, коли на одну «цибулину» немовби насаджували іншу. Барабан вінчали банею у формі півсфери, на якій розташовували ще один барабан із банею-цибулиною або банею-конусом. При цьому діаметр цибулини був меншим, ніж діаметр барабана. Бані були золотими або зеленого кольору. Споруди оздоблювали дрібним бароковим декором: напівколонами, портиками з рослинним орнаментом і янголами. Стіни будівель білили або штукатурили в контрастні біло-блакитні кольори.

До числа оновлених таким чином давньоруських пам’яток належать собор Єлецького монастиря в Чернігові, Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерського монастиря, собор Видубицького монастиря в Києві.

Будівники нових церков орієнтувалися на давні зразки. Вони зводили храми відповідно до православних канонів, але декорували їх у бароковому стилі. До пам’яток цієї групи належать Троїцький собор у Чернігові, Військовий Микільський собор та Богоявленський собор Братського монастиря в Києві.

Видатними архітекторами — представниками українського бароко були Іван Зарудний, Степан Ковнір, Йосип Старцев, Іван Григорович-Барський.

До найкращих зразків барокового живопису належать фрески Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, а також портрети полководців, вищого духовенства, політичних і культурних діячів доби козацької вольності (наприклад портрет Петра Могили невідомого автора, портрет М. Потоцького, написаний Я. Калиновичем).

Що стосується літератури, то бароко поширилося в усіх жанрах мистецтва слова XVIІ ст. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існували і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найоригінальнішими творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих: у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому потрібні слова складалися з літер, розміщених посередині вірша. Популярністю також користувалися кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (їх друкували у формі хреста, яйця, чарки тощо). Поет Іван Величковський створив «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з послідовно розташованих літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»), вірш-Протей, що створювався за допомогою переставляння слів з місця на місце:

Яко ниву рясно плоди украшают,
Тако діву красно роди ублажают.
Ниву рясно плоди украшают яко,
Діву красно ублажают тако.
Рясно плоди украшают ниву,
Красно роди ублажают тако діву…

Вірш того ж таки Величковського, із використанням відлуння:

— Что плачеши, Адаме? Земного ли края?
— Рая.
— Чому в онь не внійдеши? Боїш ли ся брани?
— Рани.

Розвивалася й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського (авантюрне оповідання).

Набув розквіту й український бароковий театр: поширилися великодні й різдвяні драми, світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського).

Представником пізнього козацького бароко вважають Григорія Сковороду.