| Головна » Статті » Конспекти уроків для середніх класів » Конспекти уроків із української літератури 9 клас |
Урок № 56 П. Куліш. «Чорна рада». Образна система та сюжет роману Мета: розкрити образи та символи роману, дослідити різноманітність засобів розкриття образів; розвивати навички порівняльної характеристики й уміння визначати провідні ідеї та моральні уроки твору Очікувані результати: учні розкривають образи й символи твору, пояснюють особливості оповіді, різноманітність засобів розкриття образів, історичний колорит; роблять порівняльну характеристику образів Якима Сомка та Іванця Брюховецького; аргументовано пояснюють значення діяльності П. Куліша для відродження, культурного збагачення української нації. Теорія літератури: ідея, символ, конфлікт. Обладнання: підручник, портрет письменника, портрети гетьманів, ілюстративний матеріал про часи Великої Руїни Тип уроку: комбінований.
Вступне слово вчителя. У романі «Чорна рада» відтворено боротьбу різних груп козацтва за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького та її кульмінаційний момент — чорну раду 27–28 червня 1663 року. Щоб описані у творі події відповідали духу та настроям того часу, П. Куліш прискіпливо вивчав документи, підводив під свій роман наукову базу. Незаперечною заслугою письменника є також те, що він зумів створити галерею образів, несхожих між собою. Це дало можливість відтворити широкий спектр світоглядних позицій, носіями яких є зображені персонажі.
— Поясніть роль образу дороги у творі. (Засіб розгортання сюжету, символ національної єдності.) — Які проблеми порушив автор у творі? Які з них не втратили актуальності сьогодні? — Скільки сюжетних ліній у романі? Назвіть їх.
А «Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться, яко орля, юність моя». (Іван Шрам.) Б «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або ні в чому хороше походити?» (Черевань.) В «Нехай гине Отчизна, аби нам було добре!» (Черевань.) Г «Нема вже й тепер нi в мiщанина, нi в мужика се мо, а се тво. Все стало обще». (Брюховецький.) Д «Недовго побудеш, вразький сину. Коли взявся брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака». (Пугач.)
Яким Сомко (?–1663) — український військовий, політичний та державний діяч. Був наказним гетьманом Війська Запорозького, головою козацької держави в Лівобережній Україні (1663, лише місяць). Представник міщанського роду Сомків, син Семена Сомка, брат Ганни Сомко, першої дружини гетьмана Богдана Хмельницького. Козацькі літописи пишуть про нього як про людину великої вроди й розуму. З початком Національно-визвольної війни середини XVII ст. входив до найближчого оточення Богдана Хмельницького, виконував його дипломатичні та військові доручення. Сотник переяславського полку (1654), посланець Богдана Хмельницького до Москви (1654), наказний полковник переяславський (1658). На козацькій раді 1659 року в селі Германівка поблизу Києва висунув свою кандидатуру на посаду гетьмана, але обрали не його, а Юрія Хмельницького. Після Слободищенської угоди Юрія Хмельницького з Польщею (1660), до якої Сомко поставився негативно, був обраний полковником переяславським і наказним гетьманом Лівобережжя, що перебувало під контролем Москви після Переяславської ради. Проте Сомко був невдоволений московською політикою в Україні, прагнув зберегти під своєю булавою цілісність та самостійність козацької держави. Це викликало недовір’я й ворожість Москви до Сомка, й опозицію до нього з боку частини лівобережної старшини на чолі з Василем Золотаренком, а також із боку Запорожжя (на чолі з кошовим «гетьманом» Іваном Брюховецьким) як проти представника інтересів заможної старшини. Противники Сомка звинувачували його в таємних зносинах з Юрієм Хмельницьким, згодом із гетьманом Правобережної України Павлом Тетерею, а також із державою Польщею та Кримом. Це стало причиною того, що Москва не затвердила ухвали Козелецької старшинської ради 1662 про обрання Якима Сомка на гетьмана України. Був він далеко не ідеальною людиною. Не цурався писати доноси царю на своїх конкурентів. Але перед Ніжинською радою повівся благородно й навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила до рук Брюховецького. Після поразки на Ніжинській Чорній раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві. Яким Сомко був ув’язнений і через три місяці страчений у Борзні.
Іван Брюховецький (1623–7(17) червня 1668 рр.) — український військовий, політичний та державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1663–1668). Представник шляхетського роду Брюховецьких. Син Мартина Брюховецького. Народився на Полтавщині. Під час Хмельниччини 1648–1657 років був наближеним гетьмана Богдана Хмельницького, обіймав посаду його «старшого слуги». 1656 року відвідав Трансільванію в складі козацького посольства для укладання військового союзу. Займався вихованням Юрія Хмельницького, 1657 року супроводжував його на навчання до Києво-Могилянської колегії. Після обрання новим гетьманом Івана Виговського відряджений із дорученням до Варшави. Весною 1659 року полишив службу і виїхав на Січ, де розгорнув антиурядову агітацію. Восени обраний запорозьким кошовим отаманом. З 1661 року став іменуватися кошовим гетьманом. 1662 року розпочав боротьбу за посаду голови Гетьманщини. Заручився підтримкою московського царя Олексія, його військової адміністрації в Україні та місцеблюстителя Київської митрополії єпископа Мефодія. Виступив із популістськими ідеями соціальної рівності та обмеження впливу козацької старшини. Завоював голоси рядових козаків та суспільних низів. 1663 року був обраний гетьманом на Чорній раді, після якої віддав наказ стратити своїх опонентів — Якима Сомка і Василя Золотаренка. Він поквапився укріпити своє становище кровними узами з Москвою. 1665 року Брюховецький із величезним представництвом прибув до Москви, особисто підніс цареві дорогі подарунки й одружився з дочкою князя Долгорукова. Також отримав титул боярина й цілу Шептанівську волость у північній Чернігівщині в довічне володіння. Установив гетьманську резиденцію в Гадячі. Всупереч передвиборним обіцянкам, провів реформи, скеровані на централізацію управління й посилення гетьманської влади. 1664–1665 року безуспішно намагався підкорити правобережні козацькі полки під проводом Павла Тетері та Петра Дорошенка. Для стримування внутрішньої опозиції активно використовував царський уряд. 1665 року першим із гетьманів відвідав Москву, де підписав Московські статті, що сильно обмежували самоврядування Гетьманщини. Виконання цих статей у козацькій Україні спричинило різке падіння авторитету гетьмана. Негативно оцінив підписаний між Річчю Посполитою й Московією Андрусівський договір, який розділив козацьку державу по Дніпру. У січні 1668 року відкрито порвав із Московським царством, закликав до об’єднання з Правобережжям і вислав до Османської імперії посольство з проханням прийняти козаків під протекцію султана. Тоді ж уклав союз із Кримським ханством і, спільно з татарами, виступив проти московської армії Григорія Ромодановського. Дорошенко у цей час надсилає Брюховецькому листа з вимогою зректися гетьманства, але той не зважає на вимогу й починає готуватися до битви з українським військом. Кровопролиття й братовбивства вдалося уникнути тільки тому, що козаки Брюховецького самовільно перейшли на бік Дорошенка, а зрадливого гетьмана розтерзали заживо. Похований із почестями в гадяцькій Богоявленській церкві за наказом Дорошенка.
Твір складається із 18 розділів. П. Куліш вдало використав композиційний прийом подорожі героїв, який дає змогу показати широку панораму народного життя, ознайомити читачів зі складними соціальними проблемами тогочасності. У романі дві сюжетні лінії — соціальна та любовна. В основі першої — події, пов’язані з вибором гетьмана на Чорній раді в Ніжині, поразка Сомка, Шрама та їхніх прихильників. На історичному тлі розвивається романтична сюжетна лінія роману — кохання Петра Шраменка та Лесі Череванівни й перешкоди на шляху закоханих: закоханість Лесі в Сомка, викрадення її Кирилом Туром, теж закоханим у дівчину. Куліш будує сюжет у хронологічному порядку, події розгортаються послідовно. Експозиція: знайомство з головними героями роману та зображення історичної епохи, у якій відбуватимуться події твору. Зав’язка: прагнення Шрама підтримати на раді Якима Сомка, подолати розбрат і безлад серед козацтва. Кульмінація: проведення Чорної ради. Розв’язка: смерть Якима Сомка, Івана Шрама; одруження Петра з Лесею.
(Підготовлені учні розповідають про Сомка та Брюховецького як реальних історичних осіб.)
Образна система роману вiдповiдає основному завданню твору — показати боротьбу за припинення чвар в Українi, за її єднiсть. У центрi уваги автора — Чорна рада i змагання сторiн напередоднi її проведення. Тому персонажі згруповані відповідно до своїх ідейних переконань. Важливим для розкриття iдеї твору є образ Сомка — велика творча удача письменника. У його особі П. Куліш втілив власний iдеал гетьмана, герой є носiєм думок самого автора. Мрія Сомка — мiцна держава, запорукою якої має стати гетьман. Вiн мрiє про об’єднання України: «щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву!». Письменник підкреслює, що головним для героя є мрія про міцну, сильну, єдину державу. У його образі гармонійно поєднуються освіченість, талановитість, розум із прекрасною зовнішністю: «Був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні; веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи». («Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної»,— пишуть про нього в літописах). Прихильники гетьмана, характеризуючи Сомка, говорять, що він є «щирим i незлобливим» лицарем, вiдвертим у своїх поглядах i прагненнях. Для Шрама Сомко «щира козацька душа», Петро захоплюється гетьманом, бо він «гордий, пишний i розумом високий … золота голова». Для Сомка на першому місці завжди доля України. Навіть збираючись одружуватися, він неодноразово дає зрозуміти, що не думає про особисте щастя, він «козак не до любощів». У першу чергу гетьман переживає, як би одiгнати ляхiв до Случi. Сомко мужньо приймає смерть, вiдмовившись вiд можливого порятунку. Поразку Сомка і його загибель письменник трактує як трагедію всього українського народу, оскільки ідеї, що він сповідував так і не втілив у життя, були провідними в боротьбі проти польської шляхти: створення автономної республіки, союз із Росією на основі рівності, суворе дотримання суверенності, невтручання у внутрішні справи кожної країни.
Досить правдиво й об’єктивно відтворено в романі образ Брюховецького та його методи боротьби за булаву. Основні риси характеру цього персонажа, на які автор звертає увагу читача,— хитрість і лукавство. Письменник майстерно розповідає, якими підступними шляхами Іван Брюховецький виборов собі булаву. Спочатку він являв собою простоту, щирість, обіцяв усім, хто його підтримає, усілякі блага. Ось його портретна характеристика того періоду: «чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, в полатаних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно... Так наче собі чоловічок простенький, тихенький». Брюховецький звертається до козаків з улесливими словами: «товариство миле», «мої рідні братчики», «дітки». Свою повагу він виявляє і до старих запорожців, говорячи, що в їхніх «шановних головах увесь розум сидить». Іванець (а це прізвисько свідчить про його низьке походження) навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість. Зовсім іншим постає перед нами Брюховецький на Чорній раді. Сюди він з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами: булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». Така його поведінка свідчить про впевненість у перемозі, бо він далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя Гагіна, який «взявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». Демонструючи свій демократизм, Брюховецький запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних». Однак ті, хто добре знав його, розуміли, що це лише гра. Ставши гетьманом, він показує своє справжнє єство: «Обдули ми дурне мужицтво, обдули міщан, обдули й старих дундуків». Лицемірство Брюховецький виявляє не одноразово. Перед обранням його на гетьманство він погоджується на покарання Кирила Тура, а після ради забороняє судити за ще гіршу провину Олексу Сечила, висміює старійшин-січовиків і проганяє їх. Самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих усобиць та кровопролиття. Прийшовши до влади, Іван Брюховецький жорстоко розправляється з політичними супротивниками. У літописі Самовидця повідомляється про цей факт так: «Вступаючи в осінь, о святому Симеоні, того літа за позволенієм його царського величества наказав гетьман Брюховецький постинати гетьмана Сомка і Васюту, полковника ніжинського, полковника лубенського, осавулів та інших полковників заслано на Москву, котрих на Сибір заслано, немало старшини козацької».
Одним із найпалкіших прихильників та однодумців Сомка, котрий змальований у романі продовжувачем справи Богдана Хмельницького, є полковник Шрам. За часів Хмельниччини він брав активну участь у боротьбі за незалежність України, у мирні дні — «правив службу Божу», був священиком. Коли ж країна знову опинилася в скруті, полковник Шрам узявся до зброї, прибувши на Лівобережжя, щоб підтримати Сомка в його благородних намірах. Він, як і Сомко, прихильник об’єднання України. Іван Шрам — представник кращої частини козацької старшини, патріот, який щиро вболіває за майбутнє України, людина безкорислива. Після перемоги над Польщею, коли козацька старшина наживалася на майні шляхти, він, не придбавши нічого, повернувся на батьківський хутір, де жив тільки з власних прибутків. Є в характері героя і не зовсім приваблива риса: він зверхньо ставиться до «черні», до демократичних порядків Запорожжя. Як і Сомко, засуджує народні бунти: «Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству», хоча й проповідує класовий мир, який, на його думку, приведе до єдності в боротьбі за суверенні права нації. Та все ж таки Шрам — людина дійсно порядна й благородна. Коли Павло Тетеря дізнався, що Шрам був на Чорній раді і підтримував Сомка, то вирішив покарати його. Він підійшов зі своїми загонами до Паволочі, де жив Шрам, і оточив місто з наміром зруйнувати його. Аби врятувати ні в чому не винних земляків, Шрам сам з’являється на суд до Тетері, від руки якого й гине. В образі Івана Шрама опоетизовано старшинський аристократизм, який автор розуміє як чесність, порядність, патріотизм та державотворчі дії. З образом цього героя пов’язується жанрова своєрідність роману «Чорна рада» як роману-подорожі. Зображуючи подорож Шрама із сином Петром з Правобережної України на Лівобережну, письменник відображає колорит епохи, передає настрої різних верств суспільства.
Одним із найпривабливіших у романі є образ запорозького курінного отамана Кирила Тура, людини бунтарської вдачі й характерника. Ось як автор змальовує його портрет: «Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись вперше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорнії, густії брови аж геть піднялись над тими очима». Тур — патріот. Це образ національного героя, у якому є щось і від козака Мамая, і від героїв народних дум. Я. Сомко високої думки про Кирила: «Низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люди драгоціннії. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває». Характер його сформувався на Січі, куди його ще малого привіз батько. Кирило енергійний, хоробрий, справжній лицар. Він вірний друг і побратим, любить пригоди, некорисливий. Має незалежний характер. Згідно з рішенням ради запорожців Кирило Тур зазнав покарання, як говорив «січовий батько» Пугач, за те, що «знюхавсь, поганий, з бабами і наробив сорому товариству на всі роки». За звичаями козаків винуватця карають киями! «Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем: і не зморщивсь, і не застогнав». Кирило здатний на глибоке почуття. Він покохав Лесю і вирішив, що для повного щастя досить і його любові, а жінка полюбить пізніше. З часом його любов до Лесі не зникає. Саме він хитрістю врятував дівчину від шлюбу з нелюбом, але не присилував її стати його дружиною, а залишив у Череванів, даючи їй право вибрати самій, чиєю дружиною вона буде. Козак збирається разом зі своїм побратимом Богданом Чорногором вирушити в далеку дорогу — у Чорногорію. «Наша мета — війна з бусурманами»,— говорить він, маючи намір брати участь у визвольній боротьбі чорногорців. Найповніше характер Кирила розкривається в епізоді, коли він приходить до ув’язненого Сомка, щоб ціною власного життя врятувати гетьмана. Цей вчинок свідчить про його безкорисливість та розуміння ролі Сомка як гетьмана в державотворчому процесі. В образі Кирила Тура автор втілив власне розуміння лицарського духу козацтва та його волелюбності.
Оповитий романтикою й образ Петра Шраменка. Це привабливий, дужий молодий козак, який своєю сміливістю й звитягою заслужив характеристику «орел не козак». «Петро був козак не дитина: мав батькову постать і силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу». Він «…переплив Случ під кулями, пробравсь у лядський табір, убив хорунжого й корогов його приніс до гетьмана». Старий Шрам хотів бачити свого сина патріотом, людиною твердої вдачі («Петро» в перекладі з грецької означає «камінь») і відповідно формував його характер. Петро постає перед нами носієм кращих рис молодих сил України. Він чесний і сміливий, відважний і благородний; «добрий син і щирий козак». Досить влучно схарактеризував його Кирило Тур: «…у багно тебе не втопче, як зав’язнеш, а хіба з багна витягне». Але все ж Петро в душі людина ніжна, романтична, лірична. Він звик коритися моралі та закону. Щиро й палко покохавши Лесю, він не тисне на дівчину, а поступово домагається її взаємності. В образі Петра втілено ідею життєстверджуючого першоджерела життя.
Завзятий січовик, батько Пугач у романі — носій і захисник давніх демократичних порядків, традицій та звичаїв. Він діє за велінням совісті й правди, зображений у творі як справедливий суддя. Згадаймо епізод, коли Пугач разом із міщанами вимагає від Гвинтовки повернути захоплених нібито на його угіддях волів: «Нехай міщани дечим і поживились од козаків у польську заваруху, та вже і козаки почали тепер нагинати їм шиї справді по-шляхетськи. Засівши в їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщину, то нехай воно так і буде; тільки не обіжай добрих людей, верни їм їх воли». Він стоїть на сторожі законності, щоб приборкати кривдників народу, обмежити владу панства. Суворий і вимогливий він і до козаків, які виявили неповагу до давніх козацьких звичаїв. Так, коли він дізнався про вчинок Кирила Тура, то сам відшукав його і вимагав суду. Коли ж після покарання «батько Пугач» приходить на трапезу до Кирила, то весь курінь сприйняв це як велику честь для себе. На Чорній раді Пугач підтримав Брюховецького, але коли побачив, що той, захопивши гетьманську булаву, почав виказувати свою зневагу до старих запорожців, порвав стосунки з гетьманом, не побоявшись кинути йому у вічі: «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся». 10) Михайло Черевань. «Був тяжко грошовитий, да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами». Так пише про Череваня автор. Черевань — учасник визвольної боротьби українського народу проти Польщі, займав високу посаду у війську Б. Хмельницького. Автор не вказує, ким був Черевань, але ті факти, що він завдяки військовим трофеям купив хутір, має безцінну колекцію зброї та кубків та ще й може стати тестем гетьмана, свідчать про те, що він був якнайменше полковником. Черевань прикипів до свого багатства, до хутора, з якого майже не виїжджав. Поступово він втратив почуття патріотизму, його не цікавить доля України: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше походити?». В образі Череваня П. Куліш показує, як у козацькому середовищі знецінюються моральні орієнтири. Хоча Черевань добродушний, гостинний, веселий, щедро дає гроші для викупу невільників із татарського полону, любить свою родину, але поступово він перетворюється на бездушну і навіть жорстоку людину, про що свідчить його ставлення до дружини Гвинтовки — польської княгині. Черевань готовий іти на компроміс із совістю. Коли Гвинтовка намагається торгувати Лесиною вродою заради своєї користі й хоче віддати її заміж за старого Брюховецького, то Черевань цю звістку сприймає з покірністю. 11) Матвій Гвинтовка. П. Куліш повертає свій погляд до козацької старшини, коли намагається знайти відповідь на питання, яка суспільна сила може стати оберегом політичної свободи й громадянського миру в Україні. Він правдиво змальовує, як ненаситна жадоба збагачення та боротьба за гетьманську булаву розхитують шляхетсько-старшинську верхівку, як із цієї верстви народжується нове панство, представником якого в романі постає Гвинтовка. Матвій Гвинтовка під час Хмельниччини керував розвідниками. Слава про нього рознеслася всією Україною: «О, далеко наша Гвинтовка досягає!». Після війни Гвинтовці дісталася посада полкового осаула в Золотаренка, але амбітний, егоїстичний і славолюбний Матвій прагнув полковницької булави й домігся її зрадою. На своєму хуторі Гвинтовка запанував на польсько-російський манер: то вів себе як князь, заради чого й одружився з польською княгинею, то як російський поміщик, полював із хортами й обзивав слуг «чертями». «А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в’яжи коня до залізного, а хто значний козак, то до мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного». Головними рисами цього персонажа є агресивність і політична мінливість: «Тепер на Вкраїні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю»; кар’єризм, підступність і жорстокість (пригадаймо хоча б його поводження з дружиною-«рабинею» чи «різнорангове» ставлення до гостей). Гвинтовка — людина небезпечна. На цьому наголошує письменник, не випадково давши персонажеві таке прізвище: гвинтовка — предмет, зброя, знаряддя вбивства. Соціальна небезпечність Гвинтовки полягає в першу чергу в тому, що він, вибираючи, з ким йому по дорозі, завжди обирає сильнішого, переможця, а отже, не є щирим у своїх поглядах та політичних уподобаннях, легко може змінювати їх, шукаючи матеріальної вигоди. Це людина без принципів, для нього немає нічого святого. На першому плані в нього власне багатство, високий титул і розкіш, а не Україна, хоча він і говорить про патріотизм. Шрам так характеризує суть Гвинтовченого «патріотизму»: «І Єремі дорога була Україна, і він махав за нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?». Порівнявши Гвинтовку з Єремією Вишневецьким, катом українського народу, Шрам дав вичерпну характеристику персонажа. 12) Образ Божого чоловіка. У романі П. Куліш реалістично змальовує складний образ народу. Чернь приходить на раду, бо їй пообіцяли віддати на грабунок Ніжин. Народ у творі — це юрба, яка не підіймається вище своїх сьогочасних потреб, тому віддає на поталу Сомка. Над юрбою вивищується образ сліпого бандуриста — Божого чоловіка. У цьому персонажі П. Куліш втілив народні ідеали гуманізму, мудрості, моральної досконалості. Божий чоловік — людина національно свідома. Виконанням дум та історичних пісень він намагається викликати в слухачів гордість за героїчне минуле України, нагадати сучасникам про козацькі звитяги. Сліпий кобзар розуміє, у чому справжня цінність життя, йому чужі дріб’язковість та мізерність існування. У Куліша кобзар — не співець-жебрак, а співець-патріот. Він не кличе до боротьби, стоїть осторонь політичних суперечок. Але не тому, що йому байдуже, а тому, що для нього всі українці — брати. А як може брат підняти руку на брата? Божий чоловік намагається посіяти в душах своїх слухачів доброту й милосердя, він вірить у духовну цінність людини. Сам Божий чоловік — це осліплений турками козак. Але бачить він далі й глибше багатьох зрячих. Як зазначає автор, «Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі». Ця людина на ділі показує, що значить бути шляхетним і благородним: кобзар лікує козакам рани, збирає гроші на викуп із турецької неволі невільників: «Сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря: у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж робив із тими грішми? Викупав невільників із неволі. Іще ж до того знав лічити усякі болі й замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужими, а може і своїми піснями, бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то, за все поважали його козаки, як батька, і хоч би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невільника, то й йому оддав усякий». 13) Характеристика образу Тараса Сурмача. Представником простого народу в романі є Тарас Сурмач, який так прозивався тому, що служив у Шрама сурмачем. Він міщанин і щиро захищає інтереси свого стану, має мужність говорити правду в очі навіть авторитетному Шрамові. До протесту Тараса штовхнула образа, бо його і таких, як він, не прирівняли в правах з реєстровими козаками. Після Хмельниччини у Тараса склалося враження, що бути козаком — вигідно. Підмовлений посланцем Брюховецького, він вимагав рівності, а ця рівність в Сурмачевому розумінні означала мати право стати козаком, а потім і в старшини вибитися. Ніжинська рада відкрила Тарасові очі на обіцяну Брюховецьким рівність. Він сам бачив, як запорожці грабували ніжинських купців, сам же з гіркотою зізнався Череваневі, що усвідомив свою помилку: «Зараз у бурмистра Колодiя кубки, коновки срiбнi, ковшi, що позносили з усього мiста мiщане, iз столу порозхватували. Став бурмистер їх докоряти, злодiяками, розбишаками взивати, дак i самого трохи не вбили: “Не взивай козака злодiєм! Тепер,— кажуть,— минулось: се моє, а се твоє,— усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розiбрали братчики по кишенях!” Отакi?! Ще ж це не все. Тут однi в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по мiсту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор порозволiкали. Кинулись мiщане жалiтись до гетьмана, дак той смiється: “Ви ж хiба,— каже,— вражi сини, не знаєте, що ми тепер усi як рiднi брати? Усе в нас тепер укупi!..” Так-то пiдiйшли нас оманою сiчовi братчики! Я оце з своїми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб i в Києвi в нас не похазяйствовали низовi добродiї». 14) Василь Невольник. Ще одним представником простого народу є Василь Невольник. Його доля є типовою для багатьох козаків-нетяг. У часи своєї молодості Василь був одним із найкмітливіших козаків, навчений грамоти, знав і Дніпрові Гирла. Він усе примічає, аналізує і робить висновки. У розділі, де йдеться про руйнування Запорозької Січі за гетьмана Брюховецького, Василь Невольник із сумом констатує: «Переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжя, коли такі гетьмани настали». Дивлячись на небо, Василь Невольник думав про високі ідеали людських стосунків. «Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце, і думка його розжевріє, як од Божого слова. Чого на місяці тії плями? Він знав, чого. То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменав на місяці той гріх своєю рукою: “Дивітеся,— каже,— люде: так як сей Каїн довіку-вічного нестиме на плечах мертве братнє тіло, так усякий душогубець носитиме довіку до суду тяжкий гріх свій”. А зорі? То людські душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на небі ангели. Як же часом покотиться по небу і погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшую душу. Інші зорі щастять у його на врожай, інші на скот, а віз — чумацька щаслива зоря». Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище — Невольник. Колись він був у турецькій неволі, нині — у добровільному рабстві в Череваня. Поступово Василь втрачає здатність висловлювати вголос свою думку, перетворюється на зламану неволею й прислужництвом особистість, втрачає індивідуальність: «Справді... був собі дідусь такий мизерний, мов зараз тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мов позичене». 15) Жіночі образи роману. Леся та Мелася Черевань. Прикрасою сім’ї Череваня є його дружина Мелася та дочка Леся. Обидві вродливі, чемні, лагідні, щирі й душевні. Привабливість їх криється в народнопоетичній стилізації портретів, які показує Куліш на тлі ідилії заможного козацького життя. Про дружину Череваня сказано, що вона «...молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, замолоду була дуже хороша». Автор не дає розгорнутої портретної характеристики Лесі, а, говорячи про її красу, використовує традиційне порівняння із сонечком. Тому героїня уявляється нам втіленням класичної краси дівчини-українки. Уперше ми дивимося на Лесю очима Петра: «А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша та прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, той очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була дочка в Череваня, да й годі». Леся Череванівна надзвичайно скромна, чиста й цнотлива дівчина, тому дуже емоційно реагує на поведінку Кирила Тура, який був приголомшений її красою: «Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нікого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, неначе аж до серця досяг її очима. Злякалась, голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучками так і капотять. Мати собі стривожилась, устала з-за столу і одвела її в кімнату». Таку нахабну поведінку запорожця дівчина сприймає як особисту образу, вона не може ні їсти, ні спати, й до неї доводиться викликати знахарку. Леся, на відміну від матері, не прагне зі своєї краси отримати якусь вигоду. Вона зовсім не горить бажанням стати дружиною гетьмана тільки заради того, щоб потішити своє его. Назавжди дівчина прикіпає серцем до свого рятівника — Петра Шраменка. Одна з найвизначальніших рис її характеру — вдячність. Леся вдячна своїм батькам за турботу і любов, тому віддячує їм тим же, слухає їх і не перечить їхній волі. Із цієї ж причини дівчина щиро дбає про хворого Петра: «У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на свойому ліжку перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Петра... а в Лесі тільки й було роботи, що копати коріння, варити зілля да сидіти над недужим». Леся в романі є втіленням одвічної жіночності, її краса — у гармонійному поєднанні краси зовнішньої з красою душевною. Вона, на відміну від матері, яка звикла керувати чоловіком і завжди робила так, як вважала за потрібне, тиха й покірна. Тому поруч із нею повинен бути чоловік-лицар, який захищатиме її й турбуватиметься про неї. Вона ж завжди вірно кохатиме його й чекатиме.
— Яка найзаповітніша мрія Сомка? Якою він уявляє об’єднану самостійну Україну? — Перечитайте ХІІ розділ роману. Які обіцянки дає «черні» Брюховецький? Що ви думаєте про цього персонажа? — Як ви вважаєте, чому під час нападу п’яних косарів на Шрама народні маси не зрозуміли, хто бажає їм добра,— Сомко чи Брюховецький? — Чому Брюховецький до виборів ходить в одному одязі, а після виборів — в іншому? — Як ставиться до Сомка та Брюховецького Шрам? народні маси? Кирило Тур? Черевань? автор? — Які риси переважають у характеристиці кожного з персонажів?
Робота з таблицею.
Скласти усний твір «Яким я уявляю подружнє життя Петра й Лесі» або «Як склалася подальша доля Кирила Тура».
Інтерактивна вправа «Мікрофон». — Я зрозумів (зрозуміла), що є такі шляхи до влади, як... — Я підтримую життєву філософію..., тому що... — Я впевнений (впевнена), що роман «Чорна рада»... | |
| Переглядів: 1094 | |
| Всього коментарів: 0 | |
