Учительська світлиця

Урок № 54

Пантелеймон Куліш — письменник, критик, перекладач, автор підручників та правопису. Провідні ідеї поезій «До рідного народу», «Троє схотінок», «Заворожена криниця»

Мета: ознайомити учнів з основними віхами життєвого та творчого шляху письменника; розповісти про літературну, наукову, видавницьку, культурницьку діяльність П. Куліша; розвивати навички аналізу поезій та вміння визначати й пояснювати їх провідні ідеї; навчати висловлювати власні міркування з приводу актуальності порушених у віршах проблем

Очікувані результати: учні знають основні віхи життєвого та творчого шляху письменника; визначають і пояснюють провідні ідеї поезій, аналізують художні засоби; висловлюють власні міркування з приводу актуальності порушених у віршах проблем.

Теорія літератури: поезія.

Обладнання: підручник, портрет П. Куліша, збірки його творів, ілюстративний матеріал до теми

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

• I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

Я не поет і не історик, ні! Терен колючий в рідній стороні
Я — піонер з сокирою важкою: Вирубую трудящою рукою.

Так 1893 року в поезії «Піонер» написав про себе Пантелеймон Куліш — письменник, критик, перекладач, автор підручників та правопису. Людина, яка прожила довге, суперечливе, але плідне життя, і завжди залишалася патріотом. Адже Куліш своє призначення вбачав у тому, щоб вивести Україну з духовного занепаду, виховавши для неї справжніх громадян-патріотів. І до кінця життя митець не зрадив своїм ідеалам.

• ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда.

— У чому громадянський подвиг Т. Шевченка?

— Яка його роль у розвитку української мови?

• ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

11. Розповідь учителя.

• 1) Хронологічна таблиця життя та творчості П. Куліша

• 2) Деякі цікаві та важливі факти із життя письменника.

Пантелеймон Куліш — автор першого українського історичного роману «Чорна рада», першого українського правопису під назвою «Кулішівка», підручників.

Володів 14-ма європейськими мовами, а життя присвятив розвитку рідної, української.

Мав багато псевдонімів і криптонімів, як-от: Белебень, Т. Вешняк, Гладкий, П. К., Денис Федоренко, Н. М., Іван Горза, Іродчук, Козак, Ломус, Гургурдядько, Макогон, Необачний, Петро Забоцень, Ратай Павло, Панько Олелькович, Хуторянин та ін.

Протягом усього життя Куліш відзначався надзвичайною працездатністю. Він повністю віддавався улюбленій справі. І помер з олівцем у руці. Як говорила його дружина, він умирав, а «ще рука в повітрі писала». Той олівець й аркуш паперу «Несамовитому Панькові» поклали в домовину.

У ньому повною мірою поєднувалися митець і вчений. Він яскраво, у барвах і постатях, бачив історію рідної країни і чудово знав її, проаналізувавши безліч українських, російських, польських джерел та документів, багато з яких були відкриті ним самим як археографом. Куліш однаково щиро й палко захоплювався козацьким минулим України в молоді роки і громив, по суті, свої ж ілюзії в подальші роки життя, нерідко впадаючи в крайнощі. На старості він виявився чужим серед своїх і своїм серед чужих. Українське суспільство вважало його відступником, але він продовжував завзято працювати, збагачуючи національну культуру новими перекладами й поемами. Офіційна російська історіографія прихильно сприймала його пізні великі за обсягом історичні праці, але він не міг пробачити самодержавству заборону українського слова й прирік себе на добровільне сільське самітництво. При цьому на кожному повороті власного ідейно-творчого шляху Куліш залишався вірним собі та своїм переконанням.

Справжнім подвигом у царині української культури є переклад Біблії українською мовою, що його здійснив Пантелеймон Куліш разом з І. Нечуєм-Левицьким та львівським видавцем професором І. Пулюєм (вийшов друком 1903 року у Відні).

• 3) Світоглядні позиції П. Куліша.

Філософські погляди П. Куліша виражають передовсім питання культурно-історичного буття народу й буття людини. Він назвав їх «хутірською філософією». «Хутір» у П. Куліша одночасно й реальність, і метафора. «Хутірська філософія» ставить завдання гармонійно поєднати позитивне знання про світ з ірраціональним відчуванням незбагненності Вищої сили, якою пройняті природа та людське життя.

У своїй повсякденності люди звикли, вважає Куліш, у всьому покладатися на здоровий глузд, на вміння знайти вигоду, задоволення, зручність. Насправді ж це лише поверхня життя. Істинним життям, що відповідає Любові, Правді і Красі, цим вищим цінностям, є злагоджене з природою незіпсоване цивілізацією народне життя. Люди ремесла, торгівлі чи промислів не зрозуміють його філософії, запевняє Куліш, бо живуть меркантильними міркуваннями. Його філософія виражає народне життя, якому притаманні доброчесність, звичаєвість, мудрість, що своїм корінням сягає предковічних основ влаштування народу й суголосні з духом Святого Письма.

У своїх філософічних поемах, статтях, «Листах з хутора», «Хутірській філософії» П. Куліш висвітлює феномен сутності української людини й місце свого народу в європейській історії та культурі, філософським підґрунтям цього осмислення передовсім стала духовно-культурна традиція України. Джерела її сягають часів запровадження на Русі християнства й формування християнського світогляду. Самоцінність людини, її індивідуальна свобода та духовна єдність індивіда, спільноти й духовної основи Бога ствердили себе як основні принципи української духовно-культурної традиції.

У «Листах з хутора» П. Куліш порушив проблему «батьків і дітей», яка загострюється в міру зростання освіченості молодих і їх відходу від народного способу життя. Письменник засуджував таку освіту й стверджував, що наука, яка веде до відчуження від родини, народної моралі та відвічних патріархальних цінностей, є шкідливою. Засуджував П. Куліш і дух наживи, який пронизує цивілізоване «освічене суспільство і призводить до падіння моралі».

Митець вибудовує власний міф України. Він стверджує, що «золотим віком», який дав необхідні зразки для творення в Україні соціально-політичного ладу, економічного й морального життя є Київська Русь з її княжим правом, яке ґрунтується на Божому та природному праві. За Кулішем, у Київській Русі вже ствердили себе основні засади українського сприйняття світу як вияв народного духу, що твориться з волі Провидіння. Тоді його раціональна й ірраціональна складові перебували в гармонії. Дії розуму відповідали вимогам серця. Природне призначення Руси-України полягало в невпинному слідуванні народному духові, «голосу крові».

Занепад України є наслідком занапащення «духу народу» через проникнення в нього чужорідного українцям елемента й виникнення в народі на цій основі бідної духом верстви людей — «голоти». Шлях до оздоровлення нації П. Куліш вбачав у поновленні традиційного для українців способу життя у всіх важливих сферах життєдіяльності народу, тобто в хуторі.

• 4) Участь письменника в Кирило-Мефодіївському братстві.

Товариство виникло в кінці 1845-го — на початку 1846 року. Його засновниками були:

Микола Костомаров — історик, професор Київського університету; Василь Білозерський — полтавський учитель; Микола Гулак — службовець канцелярії Київського генерал-губернатора, дослідник історії права. Згодом до них приєднався і Пантелеймон Куліш — письменник, автор української абетки.

Кирило-Мефодіївське товариство фактично не встигло розпочати активної роботи й проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців, устигнувши підготувати лише низку програмних документів і визначити основні цілі та завдання своєї діяльності.

Разом із друзями Куліш засуджував кріпосницький деспотичний лад Російської імперії, сповідував ідеали волі, громадянських прав, братерства слов’янських народів і майбутньої федерації, ґрунтованої на демократичних принципах. Як і М. Костомаров, він загалом дотримувався ліберально-християнських (із дещо містичним відтінком) поглядів, однак мав більш українофільський ухил.

Загалом, протягом усього часу існування Кирило-Мефодіївського товариства його члени збиралися лише декілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії, на яких були підготовлені основні положення їхньої програми.

Варто відзначити, що поділяючи загальні засади своєї програми, члени товариства розходилися в питанні першочергових завдань. М. Костомаров вважав першочерговим домогтися єдності слов’ян. П. Куліш наголошував на розвитку української культури. Т. Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального та національного визволення українців.

Усе це привело до утворення двох течій у колі кирило-мефодіївців.

П. Куліш належав до помірковано-ліберальної, прихильники якої схилялися до реформ і «м’яких», еволюційних методів розвитку.

Заарештовують Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства у Варшаві й повертають до Петербурга, де три місяці допитують у ІІІ відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської жандармерії чіткий: «Учителя 5-ї С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв’язках із усіма його учасниками і самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, умістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії,— заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці і потім відправити на службу у Вологду...».

Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення військового госпіталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Спершу молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки і три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з’явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед ІІІ відділом Куліш здобув посаду в канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки кривавого монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка сенатора О. Кочубея, П. Куліш повернувся до Петербурга.

• 5) Поетична творчість Куліша.

Пантелеймон Куліш — автор п’яти поетичних збірок та десяти поем: «Україна», «Маруся Богуславка», «Сторчак і Сторчачиха», «Кумейки», «Грицько Сковорода», «Дон Жуан», «Магомет і Хадиза», «Солониця», «Куліш у пеклі», «Настуся», «Великі проводи», багатьох перекладів, балад, дум, байок. Такий значний поетичний доробок охоплює чимало тем: осмислення трагічної історії України, розкриття проблеми національного буття, «поет і громадянство».

Першу і найкращу поетичну збірку Куліша — «Досвітки» (1862) складали переважно вірші та поеми про минуле України, про визвольну боротьбу народу проти іноземних поневолювачів (поеми «Кумейки», «Солониця»). До історичного минулого, уславлення старовини, народних героїв поет звертається і в ліричних поезіях збірки «Досвітки». У віршах звучать оптимістичні мотиви, віра в краще майбутнє України, любов до рідного народу, його мови («Заспів»).

Друга збірка — «Хуторна поезія» вийшла аж через двадцять років (1882), що можна пояснити перипетіями життя поета, його захопленням науковими, історичними дослідженнями. У збірці Куліш знову звертається до історичного минулого України, помилково уславлює «просвіщенницьку» діяльність російських монархів Петра І та Катерини ІІ, засуджує народно-визвольну боротьбу українського народу, натомість перебільшує роль культурно-просвітницької діяльності у визволенні його з-під соціального та національного гніту («Ключ розуміння»).

В окремих творах «Хуторної поезії» Куліш роздумує над призначенням мистецтва й роллю митця в житті народу («До музи», «Рідне слово», «Молитва», «Епілог»).

Збірка «Хуторна поезія» особлива тим, що в ній поет відходить від наслідування поетики Великого Кобзаря, звертається до віршових форм, поширених у західноєвропейській літературі. Особливе місце в збірці посідає вірш «Рідне слово». В утвердженні рідної мови поет бачить запоруку відродження, розквіту української нації.

У третій поетичній збірці — «Дзвін» (1893) продовжені ідеї та мотиви віршів «Хуторної поезії». Виразно звучать теми митця, власної ролі поета («Піонер», «До кобзи та до музи», «Поетові», «Муза» та ін.). Ці поезії близькі до народнопісенної творчості, перейняті оптимізмом, передчуттям прийдешніх змін на краще, почуттям власного громадянського обов’язку, любові до Вітчизни, рідної мови, простого люду.

Збірка містить низку чудових зразків інтимної лірики. Це в основному вірші, присвячені Олександрі Білозерській — дружині поета: «Дивлюсь на срібний волос твій, кохана», «Чолом і ралець моїй знаній», «Дума про найвищий дар» та ін. Вірші інтимної лірики позначені великою силою почуття, щирістю, схвильованістю, сумом за минулими роками.

Уже після смерті поета (1902) вийшла збірка «Хуторні недогарки», до якої ввійшли справді «недогарки» — відновлені поетом твори, тексти яких згоріли під час пожежі (уривки з поем, драматична поема «Нагай»).

Справжнім громадянським та мистецьким подвигом на терені української національної культури була перекладацька діяльність Пантелеймона Куліша. У роки валуєвщини та горезвісного Емського акту перекладати шедеври світової літератури тоді упослідженою, українською мовою — було воістину виявом мужності й мистецьким новаторством. Своєю перекладацькою діяльністю Куліш твердо ставив українську літературу в коло літератури світової, доводив, що українською можна відтворити всі багатства світової культури, усю глибину художньої думки, що українська література цілком природно, на рівних, як своє приймає в себе вершини світового красного письменства. Українські переклади та переспіви О. Пушкіна, І. Нікітіна, О. Кольцова, А. Фета, В. Шекспіра, Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, Дж. Байрона, Г. Гейне склали п’яту поетичну збірку Куліша «Позичена кобза» (1897).

Новаторство Куліша-поета виявилося в тому, що він впровадив у практику української літератури світові класичні версифікаційні форми в усіх галузях віршотворення: строфічних, рит­мо-мелодичних, жанрових, стильових. Це особливо стосується такої складної канонічної форми вірша, як сонет, що її Куліш утвердив в українському письменстві, довівши до рівня завершеності.

Тематика поетичної творчості П. Куліша:

• 1. Відображення образу України («Україна», «Святиня», «Стою один», «Народна слава»).
• 2. Роль поета та поезії в житті народу («Слово правди», «Соловейко», «Три поети», «До кобзи»).
• 3. Тема рідного материнського слова й шани Шевченкові («Рідне слово», «Молитва Боянові», «До Тарасівців», «До Шевченка», «Ода з Тарасової гори»).
• 4. Інтимна лірика.
• 6) Поезія «До рідного народу, подаючи український переклад Шекспірових творів».

П. Куліш здійснює переклад класиків світової літератури, особливо повно В. Шекспіра, бо, на його погляд, в англійського класика він знайшов саме те, що на той час було притаманне українцям.

У вірші «До рідного народу», який є своєрідною передмовою до перекладів, П. Куліш висловив свої культурницькі ідеали. Пропонуючи українцям «дзеркало всесвітнє», митець слова сподівається на повернення рідного народу до сім’ї культурників.

Написаний вірш у формі послання — звернення до народу. Інколи поетам доводилося говорити гіркі слова правди на адресу свого народу. Але це з великої любові, з бажання просвітити його, спрямувати до світла і добра. П. Куліш картає українців за те, що забувають свої традиції, славу предків. Йому соромно, що український народ, який завжди славився своєю волелюбністю, опинився в неволі. А це призвело до того, що народ перетворився на неосвіченого «варвара». Письменник закликає українців до освіти, культури, тому підготував переклад творів Шекспіра.

Монолог ліричного героя гнівний і викривальний. П. Куліш мріє про час, коли українці житимуть у незалежній державі й будуть вільними. Щоб достукатися до їхніх сердець, автор використовує інвективу:

Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!

Куліш нагадує, що найбільший скарб кожного народу — це його мова. Саме вона — основа життя, бо характеризує народ як націю. І Куліш закликає берегти мову, бо в нього вона виступає символом національної культури, з якого почнеться відродження нації. Українці ж, маючи неоціненний скарб — рідну мову, «з рідним словом» туляться, «мов злодій».

Письменник торкається питання українсько-російських стосунків. Росію він змальовує в образі сусіда-хижака, який мріє знищити найдорожче — рідну мову.

У той же час П. Куліш негативно оцінює козаччину, характеризуючи козаків як «гірких п’яниць та розбишак великих!»

Твір належить до громадянської лірики. Основний пафос вірша — антиколоніальний.

• 7) Поезія «Троє схотінок».

За жанром «Троє схотінок» — медитація, яка ввійшла до збірки «Дзвін» (1893). У поезії висловлене життєве кредо письменника, вказані його життєві цінності. Побудований твір на антитезі, за допомогою якої автор вимальовує образ митця. Усього три бажання він має. Перше — «аби ...був з душею добрий лад». Він зазначає, що не потребує «ні царських палат. / Ні верто­градів пишно-прохолодних». Друге бажання — працювати «серед... книжок, серед… палатів тихих». Митцеві не хочеться, щоб його твори служили втіхою, забавкою для «олухів великих». Третє бажання — мати в серці доброту й вірну подругу поруч, яка б з усмішкою Мадонни підтримувала у тяжкі хвилини. Мадонною автор називає свою дружину. І вже цим наголошує на її душевному багатстві, здатності до самопожертви й інших благородних рисах, якими відзначалася євангельська Мадонна.

Отже, «три схотінки» — це три хотіння, три бажання: миру душі, праці серед книг і рідної людини поруч.

Як бачимо, ліричний герой поезії байдужий до кар’єри та дешевої популярності й натомість вивищує сковородинський ідеал внутрішньої гармонії «з душею». Поет із його духовним аристократизмом протистоїть у романтичній уяві Куліша натовпу, суспільству бездуховних людей. Прозаїчності він протиставляє свої гуманістичні ідеали.

Основна думка твору така: не скарби чи привілейоване суспільне становище роблять людину щасливою, звеселяють її душу, а чесна праця, «сонце доброти», людська повага, можливість жити і творити для блага інших, постійне самовдосконалення.

• 8) Поезія «Заворожена криниця».

Романтичним настроєм овіяна поезія «Заворожена криниця». Розповідається в ній про криницю, яка відкривається не всім, бо вона чарівна. Призначена «для брата», щоб брав він звідти «чисту воду-прохолоду». Знаходиться криниця в прекрасному саду, також чарівному. Ростуть у ньому екзотичні квіти, від яких линуть прекрасні пахощі.

І образ криниці, й образ саду — алегоричні. Криниця — це символ натхнення, вода з криниці — рідна мова. Тобто поет черпає натхнення з творчості народу, з рідної мови. Він мріє, щоб кожен відкрив для себе цю чарівну заворожену криницю й напився її чарівної води. Сад, квіти — це книги, знання, поезія.

Поезія відзначається багатством художніх засобів. У ній використано метафори: «квіти зоряють, плавлють», «тихо процвітає сад»; епітети: «любий сад», «дивні солодощі», «бджоли золоті», «заворожена й заклята криниця», «вітре тихий, буйний, крилатий»; порівняння: «квіти, як в Божім раю», «гудуть бджоли золотії, мов з Едему тихі дзвони».

Цікаво!

Символіка образу криниці

Таємниця криниці поєднує в собі таємниці землі й води. Віра в цілющу силу води, що витікає з-під землі, йде з глибини століть. Достатньо згадати культ священних джерел і криниць, який існував у багатьох народів. Водам джерел і криниць приписували властивості очищення, зцілення від хвороб, тамування голоду. Навколо них виникали місця паломництва і, приваблені легендами про дива джерел води, звідусіль стікалися люди.

У християнстві вона означає спасіння й очищення і пов’язується з образом Діви Марії. «Хто жадає, іди до мене і пий»,— каже Ісус (Іоанн, VII).

У певному розумінні, криниця — це дещо стійке, глибоке, вічно живе, центр, точка, з якої все виходить і в яку все повертається. Криниця — зовнішньо нерухомий образ, який при цьому має внутрішню рухливість. «Приходять і йдуть міста, а криниця лишається»,— говорить східна мудрість. Символічний образ криниці відповідає ситуації, коли слід звернутися вглиб самого себе для знаходження сил, які були втрачені в минулому, і віднайти в собі сили, яких не вистачає навколо. Адже води в криниці може й не бути, а якщо є, то вона не завжди придатна для вживання. Цей образ розшифровується як внутрішня правда, сила істини, усвідомленої людиною.

2. Виразне читання поезії П. Куліша «До рідного народу».
3. Бесіда.
4. Виразне читання вірша П. Куліша «Троє схотінок».
5. Словникова робота.
6. Евристична бесіда.

— Визначте тему вірша.

— Назвіть, які три бажання є найпотаємнішими для поета?

— Для більш образного вираження своєї думки П. Куліш застосовує контраст. Наведіть приклади.

— Яким перед вами постав ліричний герой твору? Дайте його характеристику, спираючись на текст.

— Чи дотримувався П. Куліш у власному житті ідеалів, проголошених у поезії? Думку аргументуйте.

7. Виразне читання вірша П. Куліша «Заворожена криниця».
8. Словникова робота.
9. Евристична бесіда.

— Про що йдеться в поезії? Як розуміти епіграф до неї?

— Як ліричний герой оцінює своє перебування в саду?

— Чому чарівні й духмяні квіти для героя — Божий рай?

— Навіщо письменник порівнює квіти із зорями?

— Чому місце знаходження криниці утаємничене? Для чого вона призначена?

— Визначте риси романтизму, властиві поезії?

— Образ саду змальовано за допомогою зорових, слухових та чуттєвих образів. Наведіть приклади.

10. Інтерактивна вправа «Ґронування»

• ІV. Систематизація й узагальнення вивченого

«Поетичний практикум».

Знайдіть у вивчених віршах художні засоби, поясніть, з якою метою їх ужито. Визначте віршові розміри.

• V. Домашнє завдання, інструктаж щодо його виконання

1. Завдання для всього класу.
1. Вивчити теоретичний матеріал
2. Прочитати роман П. Куліша «Чорна рада».
2. Індивідуальні завдання.

Підготувати повідомлення про історичну основу твору.

3. Творче завдання.

Написати невеликий твір-есе «Риси характеру П. Куліша, гідні наслідування».

• VІ. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Я зрозумів (зрозуміла), що П. Куліш — це...

— Якби я зустрівся (зустрілася б) з письменником, то запитав (запитала б)...

— Бути відомою людиною...