Головна » Статті » Конспекти уроків для середніх класів » Конспекти уроків із української літератури 8 клас (нова програма)

УРОК № 35 Національна драма. Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч». Короткі відомості про життя та творчість видатного українського драматурга XIX ст.

УРОК № 35 Національна драма. Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч». Короткі відомості про життя та творчість видатного українського драматурга XIX ст., про театр корифеїв

Тема. Національна драма. Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч». Короткі відомості про життя та творчість видатного українського драматурга XIX ст., про театр корифеїв

Мета: ознайомити з життям і творчістю письменника, зацікавити ними, викликати інтерес до драматургії та театру; розвивати образне та критичне мислення, уміння складати план біографії та розповідати за ним, визначати головні риси, узагальнювати й робити висновки, висловлювати свої судження; виховувати почуття поваги до загальнолюдських цінностей, прагнення до духовно багатого життя.

* Уроки проводяться за індивідуальним планом учителя.

Теорія літератури: драматичний твір, комедія, трагікомедія.

Обладнання: портрет письменника, видання його творів, ілюстрації до них, фрагменти кінофільмів, записів вистав сучасних театрів.

Тип уроку: вивчення нового навчального матеріалу.

Хід уроку

I. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

ü Вступне слово вчителя.

«Будущина — в руках нового покоління, і чим більше вийде зі школи людей із чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..»,— так говорив видатний український драматург Іван Карпенко-Карий. І ці «правдиві погляди на свої обов’язки перед спільною громадою» він виховував своїми творами, постановками в театрі, власним прикладом. З життям і творчістю Івана Карповича Тобілевича та їхньою унікальною родиною ми познайомимося на сьогоднішньому уроці.

ü Бесіда.

— Чи бували ви в театрі? Поділіться враженнями.

— Якою, на вашу думку, була роль театру раніше, наприклад, у ХІХ-ХХ століттях, і якою вона є нині? Чи відбулися зміни в концепціях театральних постановок?

— Кого ви знаєте з театральних акторів, режисерів?

— Чому, на ваш погляд, драматичні гуртки до цього часу так популярні серед підлітків, молоді за кордоном?

Напевно, участь у драматичному дійстві дає можливості для перевтілення, кращого розуміння інших, вреші-решт, для самореалізації своїх творчих можливостей, оскільки є синкретичним — поєднує в собі кілька видів мистецтва.

II. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

ü Розповідь учителя (або повідомлення учня).

«Хто не бував на хуторі Надія, що за 30 кілометрів від колишнього Єлисаветграда, той не має навіть уявлення про земний рай. Навколо — біднуватий на рослинність степ, а тут — жива оаза. Столітні вже дерева, розкішні кущі й трави, чисте, як кришталь, плесо дзвонкової води... Це диво витворив Карпенко-Карий і присвятив його своєму першому коханню — Надії Тарковській. Нині тут проводяться всеукраїнські театральні фестивалі, хутір став місцем паломництва туристів і навчальною базою: сюди навідуються учні, студенти, учителі, письменники... А ще тут є іменні дуби: “Дуб Саксаганського”, “Дуб Марії Заньковецької”, “Маркові дуби” (Марка Кропивницького)... Крислатими кронами вони торкаються небес, а міцним корінням сягають у найпотаємніші глибини українського степу, символізуючи собою і першу найголовнішу любов Карпенка-Карого — драматургію. До нього вона була в українській літературі принагідною й епізодичною; після нього здобулася на професійний статус; професійним відповідно став і український театр»,— так пише професор Михайло Наєнко.

У цьому чудовому краї 1845 року в родині управителя поміщицького маєтку народився майбутній письменник Іван Тобілевич. І він просто не міг не народитися талановитим (до речі, як і його троє братів та сестра). Його батьки мали сильні й красиві голоси, до того ж батько був цікавим оповідачем-гумористом: «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса. Окрім того, батько був невиправним романтиком — викупив свою дружину з кріпацтва, усе життя добивався офіційного дворянського звання, яке не могли підтвердити через орфографічну помилку в документах, виховував дітей у повазі до праці, до трудящих людей, підтримував їхнє захоплення театром».

Батько й мати «знали напам’ять багато віршів і пісень, і вони були першими учителями своїх дітей»,— писала С. Тобілевич. Мати Євдокія Зіновіївна ще дівчиною не раз бачила виставу «Наталка Полтавка» у виконанні мандрівних труп на півдні України, знала майже увесь твір напам’ять. Про ці вистави вона із захопленням розповідала дітям, і театр для них став мрією, втіленням краси, правди, героїчного минулого українського народу.

Через матеріальну скруту батьків навчатися Іванові Тобілевичу довелося лише в Бобринецькому повітовому училищі. На державну службу приймали із шістнадцяти років, а Івану виповнилося тільки чотирнадцять. Тому він улаштувався на писарську посаду в канцелярії з платнею... 2 крб. 50 коп. на місяць! Залишалося читати й читати, самотужки здобувати освіту.

З дитячих він літ любив театр, і коли в Бобринці утворився самодіяльний драматичний гурток, юнак стає одним із найактивніших його учасників. Захоплення сценою було настільки сильним, що він ходить пішки за 50 кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні акторів. Незабаром сам просувається по службі й переїжджає до міста. Тут разом з учителями реальної школи засновує новий драматичний гурток, захоплено, самовіддано ставить п’єси українських та російських драматургів. Завдяки цим постановкам Тобілевич здобув популярність актора й режисера. Міська садиба Тобілевичів стала культурно-мистецьким центром, де збиралися учасники аматорського театрального гуртка під керівництвом Івана Тобілевича й Марка Кропивницького. Тепер уже Іван Карпович — секретар міської поліції, і це давало йому засоби для прожиття, а духовне задоволення він діставав від театру.

На гроші з посагу дружини Надії Тарковської Тобілевич засновує неподалік від Єлисаветграда хутір: будує велику хату, стайню, різні господарські приміщення. Тут родина проводить відпустки, і саме тут пізніше Іван Карпович напише свої кращі драматичні твори. На жаль, дружина передчасно пішла з життя. На її честь він називає цей хутір Надія.

1875 року І. Тобілевич вирішив здійснити постановку «Назара Стодолі» Т. Шевченка. Цей твір настільки захопив митця, що він назвав своїх дітей іменами її героїв — Назаром і Галею, собі також узяв як псевдонім прізвище одного з героїв — Гната Карого, поєднавши його з іменем батька. Він вирішує поповнити репертуар і власними драмами. У часи заборони української мови було дуже ризиковано вдаватися до постановки українських творів. Гурток рятували російські п’єси Островського, Грибоедова та інших. І все ж покарання не забарилося.

До того ж Іван Карпович був членом нелегального гуртка, поширював заборонену літературу, використовував своє службове становище для допомоги політичним діячам, яких переслідував царський уряд. І ось 1883 року особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ він був звільнений зі служби як неблагонадійна людина.

1884 року Тобілевича було заарештовано й відправлено в адміністративне заслання до Новочеркаська. В умовах гласного нагляду поліції, обшуків і допитів драматург написав п’єси «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля». Йому довелося працювати ковалем, щоб хоч якось себе прогодувати. Пізніше він відкрив палітурну майстерню.

Меценат Євген Чикаленко писав: «Яке щастя, що Івана Карповича саме вчасно вигнали зі служби: маємо тепер письменника й артиста...»

Лише через п’ять років митець повернувся в Україну й оселився на рідному хуторі (йому заборонялося жити у великих містах).

«Приїхавши в село, Іван Карпович скидав з себе міську одежу, надягав просту, робочу, і брався до плуга, коси чи грабель, що було на черзі, разом із робітниками свого батька, з одної миски з ними їв і поруч спав, відмовившись від усіх вигод і звичаїв панського стану... Спочатку селяни якось чудно дивились на ту роботу, як на скороминущу панську примху, і не раз посміхались за плечима: “Чи скоро, мовляв, панові доведеться кинути косу і йти в холодок одпочивати?” Та, побачивши, що робота була справжня, нарівні зо всіма, перестали сміятись. Вони вміли цінити в людині працьовитість і витриманість...»,— згадувала С. Тобілевич.

1889 року Іван Тобілевич повернувся на сцену. Спочатку виступав у трупі Миколи Садовського, а пізніше разом із Панасом Саксаганським очолив окреме театральне товариство, яке з 1897 р. дістало назву «Товариство російсько-українських артистів».

В останні роки стан здоров’я Карпенка-Карого погіршився, але він продовжував виходити на сцену, їздити на гастролі. Не стало митця 1907 року. Похований він біля рідного хутора «Надія».

З-під пера драматурга вийшло 18 п’єс. Тематика його творів різноманітна — від сатирично-комічного зображення тогочасного життя, вад людей до непростої української історії. На думку театрознавця Якова Мамонтова, творчість І. Карпенка-Карого була зорієнтована як на реалістично-побутовий («Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта»), так і на романтично-побутовий театр («Бондарівна», «Наймичка», «Безталанна» та інші).

Карпенко-Карий був не лише талановитим драматургом, а й прекрасним актором. Він створив високохудожні сценічні образи: Возного («Наталка Полтавка» Івана Котляревського), Гната Карого («Назар Стодоля» Тараса Шевченка), Герасима Калитки і Пузиря зі своїх п’єс «Сто тисяч» і «Хазяїн».

Невтомно працював над своїми ролями, відшліфовуючи кожен епізод до найменших деталей. «Його гра, позбавлена штучної декоративності, відзначалася простотою і життєвою правдою, проникненням у внутрішній світ героїв. Драматична творчість Карпенка- Карого — це найвище досягнення нашого класичного театру, театру корифеїв, що стало школою для українських драматургів нашого часу». (Р. Пилипчук)

Уже в перших своїх творах І. Карпенко-Карий свідомо уникав шаблонів, прокладав нові шляхи в українському драматичному мистецтві. Саме з його ім’ям пов’язані становлення та розвиток нашої національної драми.

Хліборобська праця, спілкування із селянами, спостереження за розвитком капіталізму в Україні дали письменникові щедрий матеріал для творчості, завдяки якому з’явився один із кращих творів драматурга — трагікомедія «Сто тисяч» (1890).

«...У п’єсі “Сто тисяч”, чи вірніше “Гроші”, Іван Карпович підкреслив одну рису, дуже характерну для селян, з якими йому доводилось зустрічатись, а саме: чим більше був охоплений чоловік жадобою до набуття багатства, тим охочіше він ішов заради наживи на злочини, тим настирливіше прикидався богомольним, молився й навіть силкувався завербувати до себе в помічники самого Бога». (С. Тобілевич)

ü Робота зі словником літературознавчих термінів.

Трагедія — драматичний твір, у якому зображено зіткнення непримиренних життєвих суперечностей, а незвичайний герой потрапляє в безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними силами і, як правило, гине.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору й сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, змальовується смішне.

Автори комедії свідомо знижують своїх персонажів порівняно із середнім рівнем, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, персонажі комедій, однак, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві. Вони намагаються розв’язувати свої проблеми способами, які не підходять у певній ситуації.

Трагікомедія — це драматичний твір, що поєднує в собі ознаки як комедії, так і трагедії: у ньому комедійний конфлікт набуває рис глибокого драматизму. В основу трагікомедії покладене відчуття відносності існуючих критеріїв життя; одне й те саме явище драматург подає і в комічному, і в трагічному висвітленні.

ü Повідомлення учня.

Корифей — це заспівувач, зачинатель; найвидатніший із перших діячів у якійсь галузі науки, мистецтва, літератури.

1901 року в Києві вийшла книга «Корифеи украинской сцены», яку через цензуру провідні українські інтелектуали написали анонімно. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших уперше назвали корифеями українського театру. Цей дещо поетичний термін став нерозривним із театром.

1881 року після довгих років боротьби українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях й умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все- таки легалізував український театр.

1885 року єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького та його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві перший стаціонарний український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда». Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчі, ніж в інших київських театрах.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни (1914 рік), коли владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

До корифеїв відносять Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського, Марію Заньковецьку.

За кілька років трупа Кропивницького зміцніла й добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Молодий театр недаремно став називатися Театром корифеїв. Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними й вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

«Сила й роль корифеїв були в тому, що вони, створюючи репертуар, формували по-справжньому народний національний театр, впливаючи цим на свідомість людей. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності і, працюючи в умовах заборон з боку царського уряду, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму, зробили його впливовим і визначальним чинником національної культури. Завдяки їхній діяльності друга половина XIX ст. увійшла в історію української культури як “золотий вік” театру». (За С. Муштенко)

ü Робота з підручником.

Складання плану біографії І. Карпенка-Карого.

III. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

ü Бесіда.

— Які фактори сприяли розвиткові таланту І. Тобілевича?

— Розкажіть про походження псевдоніма письменника.

— Яку освіту отримав юнак?

— Що сприяло збагаченню його життєвого досвіду, розумінню сучасної йому дійсності?

— Як реалізовувалося його найбільше захоплення — театр?

— Що ви знаєте про громадсько-політичну діяльність І. Тобілевича?

— За що митця було заарештовано й покарано, як він поводив себе на засланні?

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Уміти розповідати про письменника за складеним планом, робити узагальнення та висновки.

V. ПІДСУМОК УРОКУ

ü Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Театр для мене — ...

Категорія: Конспекти уроків із української літератури 8 клас (нова програма) | Додав: uthitel (06.01.2019)
Переглядів: 28 | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: