| Головна » Статті » Класному керівникові » Виховні заходи |
урок-реквієм, присвячений Голодомору 1932–1933 рр.
Мета: поглибити знання учнів про голодомор 1932–1933 рр; показати всю жорстокість, з якою винищували наш народ; виховувати особисту стурбованість кожного за події тих років; навчати сприймати чужу біду, чужий біль, як свої власні; сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни. Обладнання: книжкова експозиція «Згадувати, щоб не повторилося»; плакат «Голодний рік — голодний вік»; тематична папка «Голодомор 1932–1933 рр.»; фоторепродукції; свічка; черствий хліб, вода, колоски; магнітофон. Перебіг заходу
Лунають у запису церковні дзвони. Бозю! Що там у тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку… Щоб не втонути в Голодній Ріці. Бачиш, мій Бозю, я ще — дитинка. Та ж підрости хоч би трохи бодай. Світу не бачив ще білого, Бозю. Я — пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір’їночку дай. Тато і мама — холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хотілось! Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю, що там у тебе в руці?! (А. Листопад) Ведучий. Сьогодні у нас урок пам’яті. Його проводять одночасно з нами в усіх школах нашої держави. Прошу вас бути уважними і задуматись, що відбулося в Україні понад 75 років тому і що витерпів український народ на шляху до незалежності.
1. Трагедія України У світі сталося багато трагедій. Страшних трагедій. Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потяга, виверження вулкану — це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, — це друге. А коли люди гинуть від голоду — це зовсім інше. Особливо — голоду, який створили навмисно. Ви вже знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата на хліб, нашу Україну називали «житницею Європи». Хіба можна уявити, що народ-хлібороб помирає від голоду? Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини. У ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти. У вересні 1933 р. за шкільні парти не сіли близько 2/3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника. Саме так влада вчинила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті рр. минулого століття. Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти всього людства. А чи так давно це сталося? Ні. Ще досі живі свідки тих часів. Серед них можуть бути ваші бабусі, дідусі. Запитайте в них, що вони знають про Голодомор. Можливо, ви почуєте від них багато нового і страшного, але не бійтеся чути це. Не бійтеся питати про це. Ця трагедія ніколи не повториться. Наша пам’ять не дозволить нікому це зробити. Це наша історія. Ми не можемо її викреслити з нашої пам’яті. Ми не можемо це забути. 2. Що таке Голодомор? 1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав на долю однієї з найродючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини? Смерть чатувала на людей і вдень, і вночі. Пухли від голоду, вимирали цілі родини й села. Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть… Сумують комини без диму. А за городами, за тином Могили чорнії ростуть. Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину і засипають Без домовини. Дні минають, минають місяці. Село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло. (Д. Павличко) 3. Як чинився Голодомор? 1930–1932 рр. були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді всіх членів родини. Вступ до колгоспу був добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуги, борони. В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати було нічого, організували «буксир» (четверо-п’ятеро чоловіків-активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами і відбирав хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали. Настав голод 1932–1933 рр. Їдуть, їдуть людомори У червоних прапорах, Забирають із комори Вимітають пил зі скрині, Зерен запашні сліди, Залишають Україні Хліб з кропиви й лободи. Світ виносять із халупи, Що віками там горів, І складають поміж трупи Недовмерлих матерів. Їдуть, їдуть без осмути, Борошно везуть вочу І співають, щоб не чути З ями стогону й плачу. (Д. Павличко) Наприкінці зими 1933 р. голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли до міст, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані. Все ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на вулицях. Це остання хлібина, остання… Очі горем налиті вщент. Батько й діти не їли зрання, Це остання хлібина, остання… Після неї голодна смерть. Плаче й крає, мов соломину, Пильно дивиться дітвора. — Тату, їжте ось цю шкуринку, Майте жалю до нас краплинку, Умирати вже вам пора. Взяв шкуринку дідусь і плаче, І стареча рука тремтить, Сиве око, — сліпе, не зряче, Але серце його козаче Б’ється рівно і хоче жить. Спазми в горлі. Немає слів. А над хатою — клекіт орлів, А на вигоні — трупи чорні Там, де саваном сніг білів. За зиму 1932–1933 рр. у селах з’їли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців, корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. Люди від голоду божеволіли. Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу. Ще довго-довго, з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті — своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне в пекельних муках. 4. Свідчення очевидців Кирилюк Ганна Григорівна, нар. 1927 р. в с. Тимофіївка Херсонської області. Була у нас корівка з телям, а до нас приїхала підвода з дядьками. Зчинилася лайка в дворі. Один зайшов у хату і почав нишпорити по всіх закутках: під ліжком за цеберкою в кутку лежав клунок картоплі, а в скрині з одежею на самому споді лежав шматочок сала. Шпирхун, так в селі називали обозників-заготовителів, перерив у хаті все верх дном, знайшов і картоплю і сало ще й одяг новий позабирали. Мама вчепилася в нього: «Що ж ти робиш, безбожнику». Він маму дуже побив ногами, люто лаявся ще й револьвером розмахував. Ми з братиком дуже плакали — я думала, що почалася війна, а то прийшли грабувати. Бабуся підвела нас до вікна, обняла за плечі та й каже: «В останній раз дивіться на нашу корову», — та й заплакала… І спустіла хатонька наша, стало в ній сумно та голодно, як у труні. Ми голодні нишпорили по хаті — шукали хоч сухарик, знайшли кілька квасолин, кісточку від абрикоса, а потім — нічого… Спочатку померла бабуся, мама все кашляла після того, як її шпирхун побив, та плювала кров’ю, а згодом зовсім злягла і вже так і не підвелася, залишились ми з братиком удвох: ходили по смітниках, збирали бурякові та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а згодом все засипав сніг… З голоду ноги опухли і було дуже боляче ступати, а братик зовсім зліг. Одного разу до нас зайшов наш сусід. Поки він ходив у місто виміняти хлібину, його тітка вмерла, то він нам приніс окраєць хліба. Я вхопила той хліб — запихаю в рот, а мій братик все дививсь на мене, ніби промовляв: «Я вмираю, Ганнусю, але я тебе не виню». Мій братик помер… а я жива. Більчкенко Ганна Іванівна, нар. 1923 р. в с. Чопилки Київської області. Підбиралася смерть у нашу сім’ю. Першої не стало сестри Моті. Було їй вісім років, ходила вона в перший клас. Гарна, тиха була і тихо вмерла. Друга сестричка, Надя, було їй два роки, кричала дуже: «Дай, дай хлібця, дай їстки, дай». Не діждалася. Лежала Надя на столі, а я біля неї стояла. Мама не плакала, а все маленьку голівку гладила та промовляла: «Відмучилась, моя доня, засвітилась на небі зірочкою». Батько глянув на мене та й питає: «Що, Ганю, хоч уроки загадують учити?». Я бачу, що не до ладу питання, але ж батько питає — відповідати треба. Саме вірш задали на пам’ять вивчити: У колгоспі — добре жить — Є що їсти, є що пить, Чоловік чи молодиця, Як одне — щасливі лиця. Й стала мама на мене кричати, щоб я перестала той вірш читати, батько вхопився за голову, аж завив стражденне. У балачці із селянами якось батько сказав, що коли він у куркулів наймитував, заробляв хліба на всю зиму, а в колгоспі з голоду помирає: на другий день приїхало НКВС і забрало батька. Через місяць потому з голоду померла мама, і я зосталась одна. І зробилося таке зі мною, що настрій став гарний, і навіть їсти не хотілося. От сиджу я на долівці, а заходить в ту хату дядько, що підбирає мерців. Іде до мене, на руки бере і несе. Я хочу сказати, що ще жива, а мені чомусь ліньки казати. Дядько виніс мене до підводи, вона вже повна мерців. Подивилась: страху ніякого. Положив мене дядько обличчям до якоїсь жінки, очі в неї були закриті, а губи щось шепотіли… Їдемо, а на зустріч підвода вже порожняком. Зупинилась, дядьки закурили, другий дядько й каже: «А воно ще живе», — це про мене. А «мій» дядько й каже: «Поки довезу — дійде». А був дядько з другої підводи душевний, зняв мене, посадив на свою підводу, та в село назад привіз, там мене хресна мати упізнала, до себе взяла, не дала померти. У другий клас я прийшла в школу, а з 42 учнів лишилось шість школяриків. Їсти хотілося весь час. Лягали спати, а воно й не спалося. Діти запитували одне в одного: «Хай кишечки воркотять, вони їсти хотять. А чого ж очки не сплять, вони ж їсти не хотять?». Голодними лягали, голодними й уставали. Мамо, мамо, я скоро помру, Не рятуйте мене, не треба. Не ріжте ні брата мого, ні сестру, Бо не впустить нас Бозя до неба. Не вбивайтеся з горя, нене. Покладіть біля вишні в садочку мене І лягайте самі коло мене. Забринить понад нами бджола золота, А та вишня весняної ночі Накриватиме цвітом наші чола і уста, І росою вмиватиме очі. (Д. Павличко) У той рік заніміли зозулі, Накувавши знедолений вік, Наші ноги розпухлі узули В кирзаки-різаки у той рік. У той рік мати рідну дитину Клала в яму, копнувши під бік, Без труни, загорнувши в ряднину… А на ранок — помер чоловік. У той рік і гілля, і коріння — Все трощив буревій навкруги… І стоїть ще й тепер Україна, Як скорботна німа край могил. (Д. Головко) III. Підсумок заходу Коли дослідники говорять про голодомор 30-х рр., то мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 р. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді вмирало 17 людей щохвилини, 1000 — щогодини, майже 25 000 – щодня. Найбільше постраждали від голоду Полтавська, Харківська, Сумська, Черкаська, Київська, Житомирська області. На них припадає 52,8 % загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8–9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській — рівень смертності був вищий у 5–6 разів. У Донбасі — 3–4 рази. Фактично голод охопив весь Центр, Південь, Північ, Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці. Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: від 3 до 10 мільйонів. Але в будь-якому випадку мова йде про мільйони безневинних жертв. Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля — перевернутись від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії — мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору. Хвилина мовчання. Ти кажеш, не було голодомору? І не було голодного села? А бачив ти в селі пусту комору, З якої зерно вимели дотла? Як навіть варево виймали із печі І забирали прямо із горшків, Окрайці виривали з рук малечі, Із торбинок нужденних стариків? Ти кажеш, не було голодомору? Чого ж тоді, як був і урожай, Усе суціль викачували з двору, — Греби, нічого людям не лишай! Хто ж села, вимерлі на Україні, Російським людом поспіль заселяв? хто? На чиєму це лежить сумлінні? Імперський Молох світ нам затуляв! Я бачив сам у ту зловісну пору І пухлих, і померлих на шляхах. І досі ще стоять мені в очах… А кажеш — не було голодомору… (Д. Білоус) Поблизу Лубен на Полтавщині (на щедрих чорноземах, де голодомор дійшов найвищої позначки) українці вивершили Курган Скорботи на вічну пам’ять землякам своїм, які залишили життя земне в пекельних муках. Не було на тому полі ні пишних промов, ні музик, ні кварти на помин душ. А були тільки вода і хліб. Черствий хліб, який люди принесли із собою. Та ще жменьку землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері-землі, яка сховала в ті страшні часи чи то батька, чи то сестру, чи ще кого з рідних. У давнину, коли гинули герої, то кожен висипав шапку землі на могилу — і виростав у степу віковічний курган. Бо земля, як саме життя, — вічна. І заплакала Україна, скорбна мати наша, адже тоді, в 1933-му, не мала змоги спорядити дітей своїх в останню путь: сама була на краю загибелі, із сухими очима відчаю. Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся — символ розп’яття українського народу. Височезний хрест. Здається, дістає неба, вічності і самого Бога… А люди в сумі, а люди кличуть, Підбитим птахом до нас кигичуть. На чорних плитах у сльозах квіти. Ще досі чути, як плачуть діти. Як стогне батько, як скиглить мати… Таке не можна нам забувати. (Д. Білоус)
| |
| Переглядів: 340 | |
| Всього коментарів: 0 | |
