Громадське обговорення шкільних програм та підручників або Як знову з того нічого не вийшло.... - 6 Серпня 2015 - Учительська світлиця
Головна » 2015 » Серпень » 6 » Громадське обговорення шкільних програм та підручників або Як знову з того нічого не вийшло....
23:47
Громадське обговорення шкільних програм та підручників або Як знову з того нічого не вийшло....

ЧОЛОВІК АВТОРКИ ТАБАЧНИКІВСЬКОЇ ПРОГРАМИ

ПРОТИ ЯКІСНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНЦІВ

(відповідь на статтю С. Батурина «Критика з кущів,

або не вихлюпнути б і дитину», вміщену в «Буквоїді» від 02.04. 2015 р.)

ЗА МАТЕРІАЛАМИ ГАЗЕТИ "ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА"

«...Позаду – збурений Батурин

В похмурих загравах облуд, –

Вони ж металом – morituri –

Сурмлять майбутньому салют...»

Євген Маланюк

Київський письмак Сергій Володимирович Онищенко (котрий, мабуть, невипадково придбав собі літературний псевдонім – синонім руйнації українства – «Батурин») придумав, як виставити “заграву облуд”, аби захистити антиукраїнські табачниківські шкільні програми та підручники від справедливої критики. Вирядившись у білий парадний мундир із георгієвським метеликом, чоловік Наталії Онищенко, авторки згаданої шкільної програми зі світової літератури, вирішив заповзято виступити в «Буквоїді» проти європейської освіти для наших школярів. Схоже на те, що столичний борзописець ностальгійно облюбував собі роль перекинчика – прилуцького обозного Івана Носа, котрий допоміг вампіру-Меншикову захопити Батурин і вирубати там українських немовлят, за що йому потім царською грамотою був пожалуваний «полковничий чин», а пам’ятю українців – осиковий кілок...

Адже замість висловити Всеволодові Ткаченку, колишньому старшому науковому редактору видавництва «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, авторові понад 200 публікацій про зарубіжні літератури у таких солідних виданнях як «Українська літературна енциклопедія» (тт. 1-3) та «Енциклопедія сучасної України» (тт. 1-14), щиру вдячність за фахову й об’єктивну критику антиукраїнських шкільних програм і підручників, Сергій Батурин у своєму опусі опустився до явних інсинуацій, свідомих перекручень і необґрунтованих звинувачень на адресу не лише В. Ткаченка, а й усієї Національної спілки письменників України.

Протягом 2007-11 рр. пан Онищенко (він же Батурин) секретарював у Київській організації НСПУ. І марив подальшою письменницькою кар’єрою: ще трохи – і він очолить найчисельнішу в Україні столичну письменницької організацію. Тож щойно до влади прийшов “проФФесор” Янукович, наш Онищенко-Батурин висунув свою кандидатуру на посаду голови КО НСПУ. Та не так сталося, як гадалося: київська письменницька громада, побачивши його ледачкуватість і пасивність у вирішенні проблем Спілки, обрала на цю посаду іншу людину, значно відповідальнішу й достойнішу. Тож, спіймавши облизня, наш “герой” і носить камінь за пазухою. А нині, бачте, вже й не за пазухою...

А тепер за суттю облудного “батуринського” слововиверження. Передусім, ображений на письменників і увесь світ пасквілянт звинувачує НСПУ у пасивності щодо проблем викладання світової літератури в школі. Проте факти – річ уперта, і цей наклеп вони спростовують. Насправді, пане Батурин (чи Онищенко – як милозвучніше Вашому вуху?) саме НСПУ стояла біля витоків запровадження в українських школах предмета “Зарубіжна література” (замість виведеної зі шкільного розкладу 1991 року, після набуття Україною державного суверенітету, “Русской литературы”). І саме завдяки сприянню тогочасного першого заступника Міністра освіти й науки України, літературознавця і письменника Анатолія Погрібного й було створено першу групу розробників відповідної нормативної та навчальної документації (стандартів, концепцій, програм, підручників тощо). Ця робота, до речі, проводилася НСПУ в тісній співпраці з освітянами, наприклад, Українською асоціацією викладачів зарубіжної літератури, що нині нараховує близько 15 тисяч членів, а також іншими громадськими організаціями. А до того часу в українських радянських школах, окрім української літератури, вивчалася виключно література «старшого брата», тобто російська. Щойно Україна поновила свою незалежність, як закономірно й логічно змінилася також її освітня парадигма. Адже український школяр має повне право знайомитися з вершинними здобутками зарубіжного письменництва не “очима сусіда”, не через «таможню російського посередника», а безпосередньо з українських перекладів або мовою оригіналу (якщо він нею володіє).

Водночас після запровадження в середній школі саме «Зарубіжної літератури» найкращі твори російської літератури (Олександр Пушкін, Лев Толстой, Федір Достоєвський та ін.) було не відкинуто, а введено до курсу зарубіжної літератури. Повторюємо й наголошуємо для необізнаних або заанґажованих, що саме тоді, в далеких нині 1990-х роках, цю важливу державотворчу справу підтримали саме письменники-патріоти (якщо п. Батурин-Онищенко, судячи з його необґрунтованого опусу, це, бува, забув або й геть не знав). Тодішній голова Творчого об’єднання перекладачів НСПУ Дмитро Чередниченко залучив до забезпечення викладання зарубіжної літератури в середніх школах України високохудожніми перекладами таких авторитетних письменників-перекладачів як Ростислав Доценко, Володимир Житник. Михайло Литвинець, Михайло Москаленко, Анатоль Перепадя, Євген Сверстюк та інших корифеїв українського художнього перекладу. Багато хто з тієї когорти доводив свою любов до України та високохудожнього перекладу в сталінських таборах. До пильної уваги п. Батурина-Онищенка: ті Кочурові, Паламарчукові, Доценкові й Сверстюкові табори – це далеко не сучасний релаксійно-пізнавальний тур на Соловки, після якого, на запрошення милого серцю кола однопочувальників-сепаратистів, можна ще й відігрітися на кримському сонечку, та ще й «кремльовським коштом»…

У незалежній Україні копітка робота з удосконалення шкільної програми із зарубіжної літератури тривала доти, доки в 2012 р., за часів правління донецького проФФесора Януковича, не з’явилося незаконно призначене наказом тодішнього міністра освіти, українофоба Табачника сумнівне, але на ті невідрадні часи вельми пробивне угруповання під орудою вже полтавської професорки Ольги Ніколенко та її міністерської покровительки Катерини Таранік-Ткачук. До їхньої афери долучилася також і Світлана Фоміна, котра в блаженної пам’яті Інституті інноваційних технологій і змісту освіти МОНУ відповідала за грифування програм і підручників. І тут, пане Батурине-Онищенко (аби Ви потім не сказали, що не знали), відбувся ще один апофеоз адміністративного свавілля: вперше за всю історію МОНУ його штатні співробітники (К. Таранік-Ткачук і С. Фоміна) наважилися на те, щоб їхні прізвища – як співавторів! – було надруковано на тій самій навчальній програмі, якість якої вони за посадою повинні були б контролювати. “Рука руку миє”?..

І що їм було до того, що їхня неякісна, нашвидкоруч зліплена і ніким не апробована програма була до такої міри неякісною (експерти тоді ж визначили її як “методологічно, філологічно та методично недолугий документ”), що закономірно викликала справжній шквал справедливого обурення освітян, науковців і громадськості? Задумайтесь, пане літераторе, над промовистою назвою однієї з численних тогочасних публікацій – “Літературі винесли вирок”.

А проте кому з можновладців сумнозвісної “доби Межигір’я” боліло те, що українські школярі замість класики змушені будуть вивчати справжнісіньку попсу. Наприклад, у найпершому і “найпсиходелічнішому” варіанті тієї програми, під якою стоїть підпис Вашої дружини, замість класичного твору Р. Кіплінга “Мауглі” уповні серйозно пропонувалося вивчати... “Баладу про прокурений вагон”! (див. офіційний сайт МОНУ). А чи не підхоплять наші школярі після вивчення таких “шедеврів” улюблену К. Таранік і її “бізнес-оточенням” злодійську пісню «Мурка», яку ці пані охоче заводять під час службових відряджень (звичайно ж, щедрим державним коштом), про що знічено й обурено розповів молодий літературознавець Дмитро Дроздовський на сторінках газети «Дзеркало тижня» (http://gazeta.dt.ua/EDUCATION/ olimpiada_pid_murku.html)? І хто з них згадав те, що "Зарубіжна література" запроваджувався в середніфй школі вже згаданим А. Погрібним, плеядою його розробників і письменників-перекладачів саме як патріотичний предмет, що зорієнтований на європейський літературний канон, а не на низькопробний російський шансон? Хто з цих “діячів доби золотого батона” згадав і дотепер, що цей предмет має орієнтуватися на на запровадження для українських школярів саме європейської освіти, а не якоїсь сумнівної розважальної суміші, що формує ватників! Чи, може, пан Онищенко-Батурин має саме такий “вишуканий смак”?

А тепер, пане Батурин (притлумивши почуття чоловіка, котрий повинен захищати дружину), зізнайтеся щиро: а чи таке “обамбулювання” молодих українців не було справжньою (допори прихованою) політичною метою Табачника, руйнівні й антиукраїнські програми і підручники якого Ви заходилися захищати та відстоювати, обливаючи брудом патріотів-професіоналів? Адже економічна руйнація України (“розпилювання” її бюджету) аж ніяк не суперечить, ба навіть корелює з руйнацією ідеологічною, з “ватизацією” українців. Бо хіба не є руйнацією молодої держави зухвале позбавлення її європейського канону, повноцінного естетико-патріотичного курсу “Зарубіжна література”, який до обструкціоністських табачниківських “реформ” якісно перевершував свій російський відповідник – курс “Русская литература”, виводячи Україну з естетичної тіні Росії? Чи не тому його й спаплюжили табачниківські “реформатори-імітатори”, фактично перетворивши на якийсь аморфний ерзац-предмет, такий собі “духовний фастфуд”? Мовляв, “глупым хохлам и этого будет достаточно”. Не забуваймо, пане Батурин, що українофобія тоді була державною політикою, адже так само як освіта й наука, руйнувалися й оборона України, і медицина та й інші галузі.

Мовиться не лише про шкільні підручники зі світової літератури, а про всі підручники Табачника (з історії, мови, математики, літератури та інших шкільних предметів), через які постійно не вщухали скандали, пов’язані і з їхньою неймовірно завищеною ціною (до 700 гривень за підручник з вивчення польської мови!), і з величезною кількістю помилок. Так, 2013 року тернопільські педагоги знайшли на 149-ох сторінках підручника з математики для 1-го класу153 помилки й неточності! Серед помилок – грубі росіянізми, пропущені коми, неточності в математичному матеріалі тощо. Тут закономірно напрошується питання: то це чи не за такими підручниками Ви, пане Батурин, прагнули б навчати своїх онуків? Чи Вам цікавіші підручники з РФ?

Оскільки в червні 2014 року оновлене Міністерство освіти і науки України офіційно повідомило про відмову від обскурантських ретроградних програм і підручників Табачника, керівництво НСПУ поінформувало Міністра освіти і науки України С. М. Квіта про те, що на розширеному засіданні Творчого об'єднання перекладачів КО НСПУ, в якому, крім письменників-перекладачів, узяли участь добре відомі в Україні і далеко за її межами науковці, відбулося громадське обговорення табачниківської шкільної програми зі світової літератури та найнедолугішого за всю історію викладання підручника з цього предмета: «Світова література: підручник для 5-х класів загальноосвітніх навчальних закладів» (К., Грамота, 2013, укладачі – О. Ніколенко, Т. Конєва, О. Орлова, М. Зуєнко, О. Кобзар). НСПУ звернула увагу Міністерства освіти і науки насамперед на те, що предмет, за яким навчаються наші діти, має називатися «Зарубіжна література», а не «Світова література», як це було встановлено за часів Д. Табачника, коли таким чином українська література штучно виводилася за рамки і принижувалася порівняно зі світовою, а російська так само штучно не сприймалася як зарубіжна.

Висловлюючи спільну письменницьку думку про те, що нині діюча шкільна програма 2012 року (колективу О. Ніколенко), так само як і розроблені на їх основі підручники, потребують ретельного перегляду та оновлення, Спілка письменників висловила й своє глибоке переконання в тому, що від цього оновлюючого процесу (оскільки в усіх міністерствах України в рамках виконання закону «Про очищення влади» розпочалася люстрація) мають бути беззастережно відсторонені особи, які займали угодовську позицію за часів того ж таки Д. Табачника, зокрема й причетні до розробки Концепції літературної освіти в Україні, затвердженої наказом № 56 МОН від 26.01.2011 р.

Нагадувалося й про те, що мають бути враховані проігноровані попереднім керівництвом Міністерства, концептуальні застереження та конкретні зауваження авторитетних українських педагогів-практиків і відомих науковців, а також фаховий експертний висновок Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова.

Спілка письменників, яку пан Батурин бездоказово звинувачує у, буцімто, відсутності інтересу до освітянських програм, висловила Міністерству освіти також велику стурбованість педагогічної, наукової та перекладацької спільноти, викликану наказом МОН України № 100 від 06.02.2015 року «Про розвантаження програм для учнів 5-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів», підписаним заступником Міністра П. Полянським, котрий на момент підписання цього наказу не міг не знати про низьку якість як табачниківської програми з так званої «Світової літератури», так і підручників, розроблених за цією тенденційною програмою. Згідно з цим наказом, “розвантажувати” згадані програми доручено тим самим одіозним людям, котрі її й створили! Більше того, групу “розвантажувачів” П. Полянський доручив очолити “нєпотопляємой” та “незамінній” у Міністерстві О. Ніколенко, котра спроможна лише плодити  макулатуру на кшталт "Хуторянський кордебалет-2». Хай ці люди нині змінили косоворотки на вишиванки, їхньої суті цей маскарад не міняє. Цілком зрозуміло, що програму Ольги Ніколенко розвантажити неможливо,  її треба просто викинути на смітник Історії як кошмарну спадщину Табачника. Це вже підтверджують і читачі-учасники громадського обговорення підручників ув Інтернеті: «але підручник (О. Ніколенко. – В. Т.) написала ПОГАНИЙ – для продуктивної роботи у класі непридатний. Тому апріорі для 7 класу її книгу замовляти не буду, та іншим не пораджу – не буває так, щоб із багна – цукерка».

Ми глибоко переконані в тому, що продовження видань шкільних підручників за схемами Д. Табачника його соратниками під орудою О. Ніколенко та під прикриттям П. Полянського означатиме створення зон АТО в кожній українській родині.

Пан Батурин разом із його підзахисною пані О. Ніколенко мали б збагнути, що в непростих сьогоднішніх умовах гуманітарна освіта закладає підвалини завтрашнього українського суспільства. Протистояти ідеології так званого «русского міра» неможливо, не змінивши підходи, цим самим «міром» нав’язані й помазані Іудиними срібляниками, а також людей, причетних до їхнього активного впровадження.

НСПУ звернулося також до Міністра освіти і науки України з пропозицією поновити дію програм «Зарубіжна література» для загальноосвітніх навчальних закладів, які були не незаконно “затверджені” в тиші Табачникивського кабінету, а перемогли у загальнодержавному конкурсі програм, над якими працювали знані  науковці, професори вищої школи, кращі методисти і вчителі-практики і які успішно пройшли апробацію в школі. Бо рішуче відмовившись від хибних радянської та табачниківської концепцій, українська освіта потребує розроблення нових засад модерної середньої школи європейської за змістом і української за духом.

І невипадково саме Спілка письменників порушила питання щодо неправомірності вміщення в шкільних підручниках відвертих графоманських спроб пера цинічної професорки Ольги Ніколєнко, сумнівних аматорських перекладів Богдана Сторохи, не апробованих і невідредагованих інтерпретаціях Володимира Марача (див. статтю В. Ткаченка). Скажімо, повість М. Твена «Пригоди Тома Сойєра» варто було б подати у загальновизнаному чудовому перекладі Володимира Митрофанова, а не в слабенькому перекладі Інни Базилянської, а казку О. Уальда «Хлопчик-зірка» – у блискучому перекладі одного з корифеїв сучасного українського художнього перекладу, а не в дуже слабенькому пересотворенні Марини Зуєнко, котра є одним із авторів підручника «Світова література» для 5 класу. Щодо вірша «Нічна пісня подорожнього» Й.В. Гете, то його слід було б навести у двох високохудожніх перекладах: Миколи Бажана («На всі вершини // Ліг супокій…) та Григорія Кочура («Гори огортає // Спокій…). І в жодному разі не можна наводити цей шедевр європейської літератури в аматорському, відверто неякісному перекладі, зробленому авторкою зазначеного вище підручника О. Ніколенко із недотриманням теорії художнього перекладу.

Нині в українському художньому перекладі спостерігається дуже прикра тенденція. В минулому український художній переклад творили люди самовіддані, далекі від дешевої слави чи бажання сумнівної кар’єри. А тепер в український художній переклад, поруч із молодими обдарованими перекладачами, пішли «круті», для яких ні в житті загалом, ні тим паче ані в літературі, ані в мистецтві слова, ані в науці нічого святого немає.

Не опанувавши азів перекладацького фаху, пані Ніколенко та ряд інших представників її команди так званої нової школи … у шкільних підручниках не лише для 5, а й для 7 класів…(опрацьовується).

Словом, якщо уважно почитати твори європейських класиків в інтерпретації Ольги Ніколенко, то стає очевидним, що ця погано зроблена робота заслуговує хіба що на літературний фейлетон або на бесіду зі школярами про те, як не слід перекладати.

Та, попри сумно відомих, відверто графоманських спроб власного пера, властивих професору О. Ніколенко, що викликали справедливі нарікання з боку НСПУ та багатьох перекладознавчих кафедр провідних українських ВНЗ, вона вперто повісила в інтернеті… (опрацьовується).

Серйозно суперечучи С. Батурину, неодноразовий переможець усеукраїнських конкурсів «Учитель року» у номінації «Зарубіжна література» (1997 і 2001 роки) Олександр Каєнко, котрий першим із викладачів шкільного предмету «Зарубіжна література» був удостоєний почесного звання «Заслужений учитель України», доказово доводить йому, необізнаному в питаннях викладання в школах цього предмету, що від того, що за табачниківською програмою працюють уже два роки, вона кращою не стала. І те, що гурт колишніх і сьогоднішніх опонентів намагається її «розвантажити», тобто спростити, красномовно говорить про її суттєві вади й недоліки: «Перечитайте газетну і журнальну полеміку, яка згадується у вашій статті, – там все написано. Втім, ви ж людина зайнята, у вас часу на читання і співставлення нема... Можливо, тому ваші аргументи на захист діючої програми практично слово в слово повторюють компліменти, якими ніжили своє дітище творці на чолі з пані Ніколенко. І закралася у мене думка, що це вона сама написала ось оцей текст, а ваш лише підпис».

І в це можна легко повірити, бо пан Батурин у назві свого опусу повторює граматичні помилки, властиві пані професорці: обоє навчителів не знають, що після заперечення «не» іменник треба ставити не в знахідному, а в родовому відмінкові («вихлюпнути дитину», але «не вихлюпнути дитини» у С. Батурина; «мати напій», але «не мати напою», «бачити смерть», але «не бачити смерті» в О. Ніколенко). А таких елементарних помилок ви не знайдете ні в Рильського, ні в Бажана, ні в Тичини!

Тож залишмо Батурин Минулому.

Дивімося в Майбуття...

Листа підписали:

Герої України Іван Драч, Дмитро Павличко, Надзвичайні і Повноважні Посли України Юрій Богаєвський, Олександр Божко, Ігор Турянський, Рауль Чілачава, академіки АН ВШ України Роксолана Зорівчак, Олександр Пономарів, Олександр Чередниченко, науковці-перекладознавці і перекладачі Іван Бондаренко, Ілько Корунець, Іван Мегела, Сергій Лучканин, Роман Гамада, Тарас Лучук, Сергій Ів. Ткаченко (Україна і США), Віталій Радчук, письменники-перекладачі Сергій Борщевський, Віра Вовк (Бразилія), Ганя Дибайло-Шпинда (Бельгія), Олег Жупанський, Олексій Логвиненко, Олег Микитенко Олександр Мокровольський, Юрій Попсуєнко, Юрій Ткач (Австралія), Анатолій Чердаклі, Станіслав Шевченко, Олександер Шокало, Іван Ющук та інші (всього понад 250 осіб)

Переглядів: 1448 | Додав: uthitel | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: